**Випадковий шлюб, або як я став чоловіком через трусики і звичайну впертість**
— Надягай швидше трусики та виходь! За п’ять хвилин буду під твоїм під’їздом! — гаркнув я в трубку, лише вона зняла.
Чесно кажучи, про трусики — це так, для жарту. Думав, посміхнеться. А вона раптом завмерла, потім прошепотіла:
— А ти звідки знаєш, що я без них ходжу по квартирі?..
— Як то? — я завис.
— Ну ти ж сказав…
— А ти не знала? Я, взагалі-то, бачу всіх, з ким розмовляю.
— Брешеш!
— Ні. А зараз у тебе в одній руці трубка, а іншою ти… прикрилася.
— ОЙ!
Зв’язок обірвався. Просто кинула трубку. Але через п’ять хвилин — знову дзвінок:
— Привіт… це я… щось мережа пропала.
Я не дав їй віддихнутися:
— Ти впевнена, що ті мережива тобі пасують?..
— ОЙ!
Трубку знову кинули. Надовго. Годин на дві. А потім…
— Ну як я тобі зараз? — знову її голос, обережний, але грається.
— А звідки ж мені знати? Я тоді пожартував…
— Пожартував?.. — пауза. — Пожартував, значить… А я тут, між іншим, спеціально для тебе…
— Усе, виїжджаю! — сказав я і за десять хвилин був біля її дверей.
Дзвонив довго. Ніхто не відчиняв. Потім штовхнув двері — не замкнено. Заходжу. Всередині — тиша, напівтемрява, ні душі. Ще встиг подумати, що потрапив у пастку самотності, як у кімнату вринулися хлопці в масках та бронежилетах.
Виявилося, квартира під охороною. Бачиш, «спрацювала система на несанкціонований доступ». Хотіли відпустити ще вдень — мовляв, непорозуміння. Але я, як дурень, затримався. Та раз уже залишився, вирішив розважитися. Зіграв з ментами в «три листки». Виграв — небагато, але від душі. Пляшку горілки та пару сотень гривень на вихід. Вважай, ще й заробив.
Вийшов із відділку — кульгаючи, позіхаючи, усім виглядом зображуючи жертву сваволі. Машина стояла біля входу. Вона — за кермом. Чекає. Але я вдавав, що не помітив. Пройшов повз, посиливши гучність стогнання. Зайшов у перший під’їзд, сховався.
Вона бігала, шукала. Не знайшла. Я повернувся додому та вимкнув телефон. Вранці ввімкнув автоответчик:
«Доброго дня! Я в лікарні. Якщо виживу — обов’язково передзвоню.»
Потім мені розповіли, що вона обдзвонила всі лікарні міста. Нічого не з’ясувавши, поїхала по приймальних покоях. А потім хтось проговорився, що бачив мене в місті — з пляшкою та цілком веселого.
Дзвінки припинилися. Але незабаром почувся інший — від нашого спільного знайомого:
— Привіт! Запрошую тебе на весілля!
— Хто наречена? — я вже все зрозумів.
— Ну… вона.
— Отак от… Гаразд, прийду.
— Паспорт візьми. Раптом свідка не вистачить!
До ЗАГСу залишалися добу. Найважчі добі в моєму житті. Я згадував, каявся, злився, прощав, знову згадував. До вечора зрозумів — без неї мені не жити. Вночі вирішив, що не гідний. А вранці переконав себе: будь чоловіком, йди до кінця. Не тікай. Навіть якщо хочеться втекти на Марс.
— Чим гірше, тим краще, — бурмотів я, надягаючи сорочку.
Біля ЗАГСу товпилося зо сорок людей. Усі — знайомі. Дивитися на мене було ще одним бонусом до весільного торта.
Нас запросили у зал. Заграв Мендельсон — цей кат чоловічих нервів. І ось ведуча вже називає наші з нею імена. Я остовпів.
За дві хвилини я вже був одружений. Просто — факт. Потім був банкет. Гарний, галасливий, дорогий.
Пізніше, коли ми залишилися самі, вона запитала:
— Ну що, задоволений?
— Дуже… — щиро сказав я. — Тільки… якби я не прийшов, що б ти робила? Стільки грошей у банкет влито…
— Не переживай. Я його замовила на твоє ім’я.
Отак і живемо. Випадково. Але з коханням.
**Життєвий урок:** іноді найкращі речі трапляються через дурні жарти та власну впертість. Головне — не втекти.
