У місті сніг майже розтаяв, лише на тротуарах залишився пісок, що вївся у лід. А на кладовищі він лежав, хоч і осів після дощів. Ганна довго блукала сніговими доріжками між огорожами, доки не знайшла могилу батьків. Вони лежали разом, хоча батько загинув у аварії, коли Ганна ще вчилася у дев’ятому класі.
Огорожу зробили одразу на дві могили. Мама померла три роки тому. Ганна підібрала для її пам’ятника таку фотографію, щоб вони з батьком виглядали однолітками, такими, якими вона їх пам’ятала, коли батько був живий.
Ганна вийшла на пенсію, квартиру у Києві залишила родині сина, а сама повернулася до рідного міста два дні тому. Прибралася в квартирі, а сьогодні вранці поїхала на кладовище.
— Пробач мене, мамо, що тоді кинула, втекла до Києва. Не могла інакше. Дякую, що зрозуміла, не утримувала. — Вона зітхнула, змахуючи з надгробка сніг.
Трохи постояла, попрощалася з батьками і пішла назад своїми ж слідами. Вийшла на алею і, дивлячись під ноги, рушила до виходу.
— Галю! — почула вона голос за спиною, зупинилася й обернулася.
— Це до мене? — Вона вдивлялася в незнайомого чоловіка літнього віку.
— Ти мене не впізнала? Це ж я, Сашко Гордєєв. — Чоловік усміхнувся, і тоді Ганна згадала його.
— Не впізнала. Ти змінився, — сказала вона і теж посміхнулася.
— А я тебе відразу впізнав, хоч і не бачив… — він завагався, рахуючи в думці роки… — тридцять років. — Чоловік підійшов до Ганни.
— Тридцять два, — уточнила вона.
— Ти зовсім не змінилася. До батьків приходила? — Він кивнув у бік могил.
— Так. А ти?
— До Оленки. — Сашко відвів погляд.
— Оленка померла? Давно? — здивувалася Ганна.
Зла на Оленку вона не мала. Обида давно минула. Лише відчула жаль і співчуття.
— Півроку тому. Дуже страждала. Рак. Я зовсім сам залишився, — сумно промовив Сашко.
Ганна косилася на нього. Їй здалося, що він схлипнув. Ні, просто важко зітхнув. Обличчя спокійне, зосереджене.
— Дітей у нас не було. От такі справи. А ти одна чи з чоловіком приїхала? — у свою чергу запитав Сашко.
— Одна. Вийшла на пенсію, квартиру у Києві синові залишила, а сама повернулася. — Ганна навмисно не згадала про чоловіка.
Вони дійшли до воріт.
— Ой, я тебе відволікла, а ти ж ішов… — згадала Ганна.
— Я від Олениної могили йшов. А маму навідаю іншим разом. А то раптом ти знову зникнеш? — усміхнувся Сашко.
— Ну от, поїхав, тепер чекати наступного, — зітхнула Ганна, побачивши автобус, що від’їжджав від зупинки.
— Я на машині, підвезу, ходімо. — Сашко показав на ряди машин біля огорожі.
Не дуже хотілося їхати з ним, розмовляти, але стояти біля кладовища теж не хотілося. Ганна сіла в охололу машину. Сашко повернув ключ запалювання, включив обігрів. Вони проїхали повз кладовище, пусте засніжене поле, що колі стане місцем нових поховань, повз дерев’яні хати. Ганна завжди дивувалася — як можна жити біля великого міського кладовища?
— Стільки років минуло, а я так і не зрозумів, що тоді сталося. Коли ти пішла, я не знаходив собі місця. Найголовніше — чому? — Сашко порушив тишу.
Ганна здивовано глянула на нього.
— Оленка сказала, що вагітна. Потім я дізнався, що брехала — вона не могла мати дітей. Але тоді я повірив, одружився. А потім… було пізно. Оленка, знаєш, як істерила, коли дізналася, що ти з її нареченим поїхала? Пішла до Києва, щоб помститися. Чому ти втекла, Галю?
— Ти що, досі нічого не зрозумів? Мені тоді було все одно, з ким і куди тікати, аби геть звідси.
— Як це? — Сашко повернув голову, і машина занесла на мокрій дорозі.
І Ганна, не шкодуючи ні себе, ні його, почала розповідати.
***
Кажуть, що між друзями часто один користується іншим. У Ганни з Оленкою була саме така дружба. Ганна прийшла до нової школи посеред навчального року. Кругла відмінниця, вона вже цим викликала неприязнь однокласниць.
Найкрасивіша дівчина в класі, Оленка, взяла Ганну під опіку. На перервах вони разом гуляли коридорами, шли додому. Ганна допомагала Оленці з уроками, підказувала на контрольних.
Завдяки Оленці Ганна стала своєю в класі. За Оленкою бігав кумедний і вистрелений Сашко Гордєєв. А вона зневажливо сміялася з нього.
— Навіщо ти так? Він же нормальний хлопець. Виросте — стане красенем, — захищала його Ганна.
— От коли стане, тоді й подивимось, — легковажно відповідала Оленка.
Звісно, вони ділилися мріями.
— Я не збираюся все життя просидіти в цій дірі. Піду до Києва. Поїдем разом? — запрошувала Оленка.
Пропозиція була привабливою, але Ганна одразу відмовилася.
— Ні. Вчитися можна й тут. Як я маму саму покину?
— Як знає**—**
“А потім, коли двері під’їзду зачинилися за нею, Ганна зрозуміла, що минуле — це лише сторінки книги, яку варто перегорнути раз і назавжди.”
