**Шлюбу не буде**
Іванка закінчила педагогічне училище з червоним дипломом, мріяла вступити до університету. Та мріям не судилося збутися. Батько потрапив у важку аварію, довго лікувався у лікарні. Коли його виписали, мати взяла відпустку, щоб доглядати його вдома, поки він не звикне до інвалідного візка.
Університету в їхньому місті не було, треба їхати до обласного центру. Іванка вирішила, що вступатиме наступного року. Не могла вона залишити батьків самих у такий складний час. Влаштувалася працювати у школу.
Лікарі обіцяли, що з часом батько зможе ходити, якщо робитиме спеціальні вправи, масаж, прийматиме ліки. Мати продала садибу, щоб найняти інструктора з лікувальної фізкультури, масажиста, купувати ліки. Але батько так і не піднявся з візка.
— Годі, досить марно витрачати гроші. Нічого не треба, все одно не встану, — сказав він одного разу.
Характер у нього погіршився, став капризним і підозрілим, до всього придирався. Найбільше діставалося, звичайно, матері. Якщо він кликав, вона мусила все кидати й бігти до нього. Зазвичай йому хотілося пити, щось запитати або просто побалакати. А в цей час вечеря підгоряла на плиті.
— Василю, міг би і сам доїхати до кухні. А тепер картопля згоріла, — докоряла мати.
— У мене життя згоріло, а тобі картоплі шкода. Тобі легко казати, ти на ногах. Важко стакан води принести? — сердився батько.
Він міг у запалі запустити в матір склянкою або тарілкою. Усе частіше батько просив купити йому горілки. А коли випивав, виливав злість на матері. Ніби це вона була винна в тій аварії.
— Тату, не пий, не допоможе, тільки гірше буде. Нічим зайнятися? Грай у шахи, книжки читай, — умовляла Іванка.
— Багато ти розумієш. Останню радість у мене хочеш забрати? У твоїх книжках брехня одна. Сама їх читай. А в житті все не так. Я більше ні на що не годен, — бурчав батько.
— Мамо, не купуй йому більше горілки, — просила Іванка.
— Не куплю, так кричатиме. Йому важко. Що вже тепер… — зітхала мати.
— Так не пити треба, а займатися, вправи робити. Казали ж, що ходити може. Він сам не хоче. Просто йому подобається нас мучити, а ми бігаємо навколо нього, — сварилася Іванка.
Батька, звичайно, шкода, але й їй із мамою було нелегко. Одного разу Іванка повернулася зі школи втомлена, боліло горло, хотілося полежати. А батько то й кликав її. І Іванка не витримала.
— Годі. Я втомилася, ледве на ногах стою. Ти на колесах, сам поїзжай на кухню і пий, скільки схочеш. Ти не один такий. Сотні людей так живуть і навіть працюють, у параолімпійських змаганнях беруть участь. А ти до кухні доїхати не можеш. Давай, вперед, сам. А мені неколи, до занять готуватися треба. — І Іванка пішла до себе.
Чула, як по підлозі шурхотіли колеса інвалідного візка, як батько з гуркотом ставив на стіл склянку на кухні, як колеса пройшурхотіли повз її двері, на мить пригальмуючи. Чекала, що він розчинить візком двері, почне кричати. Але колеса пройшурхотіли далі коридором. Відтоді батько став більш самостійним.
У теплу погоду Іванка залишала відчиненим балкон. Батько під’їжджав і сидів біля дверей — «гуляв». Проїхати в вузькі двері й через поріжок він не міг. Звісно, треба було б розширити дЧерез рік у сонячний весняний день Іванка й Павло стояли перед ЗАГСом, тримаючись за руки, а батько, опираючись на палицю, усміхнувся їм, коли вони виходили з весільною книжечкою.
