У мене повний шок: свекруха хоче переїхати до нас, а свою квартиру збирається віддати дочці.
Звати мене Оксана, мені тридцять шість, і я заміжня за Тарасом. Разом ми вже майже десять років. У нас росте дочка Соломія — їй незабаром виповниться шість. Обоє працюємо, докладаємо зусиль, аби влаштувати своє життя без зайвого тягаря. Але, здається, моя терпимість ось-ось вичерпається.
Наш шлюб з самого початку був без підтримки. Жодної копійки ніхто не вклав у наше майбутнє. Спочатку ми з Тарасом тіснилися у найманій хатчині, платили за оренду, працювали без вихідних. Мета була одна — зібрати на перший внесок за іпотеку й нарешті мати свою оселю. Відпустка? Якої ще відпустки? Навіть нову кофту собі не дозволяли. Усе лише найнеобхідніше, усе за списком.
Через три роки таких злиднів ми таки купили двокімнатну кватиру у самому серці міста. Так, у кредит. Так, тягар ще той. Але це було НАШЕ. Ми пишалися собою. Залишилося платити ще кілька років, але вже легше дихалося. Ми були щасливі — просто тому, що жили самі. Ніхто не вказував, коли мити підлогу, чим годувати дитину чи куди класти шкарпетки. Наш світ був — тільки наш.
А потім настав вечір, що змінив усе. Я повернулася з роботи — втомлена, але радісна, адже вдома чекали коханий чоловік і донечка. Та разом із ними на кухні сиділа його мати — моя свекруха Ганна Михайлівна. Виглядала вона жваво, ніби несла добрі вісті. Я помилилася.
— Оксанко, я прийняла рішення, — урочисто оголосила вона. — Переїжджаю до вас. А свою квартиру віддам Даринці.
Світ перед очима потьмянів.
Даринка — молодша сестра Тараса. Двоє дітей, жодного офіційного шлюбу, постійні борги та безкінечні проблеми. Свекруха все життя з неї пилинку здувала. Усе Даринці, усе заради неї. Тарас завжди був на другому плані. А тепер, виходить, і наше життя має стати їй жертвою.
Я намагалася стриматися.
— Вибачте, Ганно Михайлівно, але у нас же двокімнатна квартира. Ми й утрьох ледве поміщаємося. Куди ви тут плануєте влаштуватися?
— Та чого ти так переживаєш, доню! — защебетала вона. — Я тільки ввечері приходитиму, поїм та спати лягатиму. Весь день на вулиці. З онукою допоможу, у хаті приберу — тобі ж легше буде. Хіба ж я можу вигнати свою доньку з дітьми на вулицю — адже в неї ж нічого нема!
А в нас, виходить, усе є? Ми за це «усе» десятиліття себе по краплі збиравМи за це «усе» десятиліття себе по краплі збирав, а тепер маємо ділити свій затишок через чиїсь вигадані обов’язки.
