Свекруха зазирнула в каструлю й ахнула від жаху
Марія Іванівна прокинулася на світанку й, як завжди, пішла до кухні свого будинку у передмісті Чернігова. До її подиву, біля плити вже метушилась невістка.
— Доброго ранку, — усміхнулась Соломія, помішуючи щось у каструлі.
— Доброго, — буркнула Марія Іванівна, зморщивши ніс. — Що це ти готуєш?
— Борщ, — відповіла невістка, не відриваючись від справи. — Олесь його обожнює.
— Борщ? — Свекруха принюхалася з підозрою. — Хіба так має пахнути борщ?
— А як він має пахнути? — Соломія знизала плечима, накрила каструлю кришкою й вийшла з кухні.
Марія Іванівна, не гаючи часу, підбігла до плити, зірвала кришку й зазирнула всередину. Те, що вона побачила, змусило її ахнути від жаху.
— Що це за вариво? — промовила вона, відступаючи, ніби від отруйного зілля.
Соломія повернулася з тарілками й, помітивши реакцію свекрухи, спокійно пояснила:
— Борщ, Маріє Іванівно. Овочі з нашого городу — свіжі, щойно з грядки. Коли готуєш із свого, це наче свято.
— Свято? — фуркнула свекруха, склавши руки на грудях. — Цей твій город — суцільна каторга! Витрачати час на грядки, коли можна все купити в магазині? Не розумію я вас.
— А мені подобається, — тихо відповіла Соломія, розливаючи борщ по тарілках. Аромат буряка, капусти й зелени наповнив кухню. — Земля дає стільки сили, коли з нею працюєш.
— Сили? — свекруха заплющила очі. — Це для тих, у кого справжніх справ нема, може, й розвага. А нормальним людям… — Вона спинилася, помітивши, що Соломія лише посміхається, наче не чує її колкостей. — І для кого ти стільки наварила?
— Для нас, — відповіла невістка. — На пару днів. Олесь завжси просить додачі.
Марія Іванівна театрально відхилилася, ніби від запаху борща їй стало зле.
— Я це їсти не буду! — заявила вона з трагічністю. — Від одного запаху нудить! Що ти туди намішала?
Соломія зітхнула, намагаючись не дивитися на свекруху. Краєм ока вона помітила, як її чоловік Олесь, який увійшов до кухні, напружено спостерігає за сценою, але поки мовчить.
Марія Іванівна не могла зрозуміти, що трапилося з її сином. Ще два роки тому Олесь був міським хлопцем, перспективним IT-фахівцем. Вони разом ходили на виставки, обговорювали нові ресторани, мріяли про його кар’єру. І раптом — це сільське життя в глушині, город, ця простодушна Соломія! Саме її ім’я викликало у свекрухи дражливість.
Олесь завжди був завидним женихом — високий, розумний, харизматичний. Скільки гідних дівчат із хороших сімей зітхали за ним! Чому він обрав цю селянку й цей будиночок у глушині? Марія Іванівна сподівалася, що син «перебеситься» і повернеться до міста, до нормального життя. Але час йшов, а Олесь глибше занурювався в цю «сільську ідилію».
Вона вирішила діяти. Запрошення на вечерю від Соломії стало ідеальним привідом. Свекруха задумала план: нагадати синові, хто він є, і витягти його з цієї глушини, поки не пізно.
Олесь увійшов на кухню, обняв дружину й повернувся до матері:
— Мамо, спробуй борщ. Соломія готує його чудово!
— Олесю, ти ж знаєш, ми з батьком ніколи не їли ці сільські юшки, — відмахнулася Марія Іванівна. — Пам’ятаю, ти в дитинстві сам корчився від борщу, казав, що це їжа для бабус— Мамо, час змінюється, — усміхнувся Олесь. — Соломіїн борщ — це справжній шедевр, спробуй, не пошкодуєш.
