**Шрами та дружба: історія непереможної душі**
Ми з Лесею сидимо на її балконі на 15-му поверсі новобудови у передмісті Києва. Леся з батьком і бабусею переїхали сюди чотири роки тому. Її батько — юрист у будівельній компанії, що зводила цей будинок. Квартиру вибрали з просторим балконом спеціально для Лесі, щоб вона могла жити своєю пристрастю. Батько міг собі це дозволити. Балкон утеплений: тепла підлога, батареї, стіни обшиті рельєфною плиткою, приємною на дотик. Леся шалено любить кімнатні рослини та акваріумних рибок. У квартирі п’ять акваріумів — по одному в кожній кімнаті й тут, на балконі.
Цей акваріум — кутовий, з м’якою підсвіткою та складною системою фільтрації, про яку я не розуміюся, а Леся може розповідати годинами. Всередині — керамічний замок з арками й вежами. Риби випливають з його вікон, немов вартові підводного королівства. Чотири яскраво-оранжеві рибки, назви яких я вічно забуваю, і одна особлива — сом, якого Леся називає бронзовим птеригопліхтом. Він — санітар акваріуму, прибиральник.
Леся знає про своїх рибок усе. Вона активна на форумах акваріумістів, пише статті для тематичних сайтів, її там поважають. З такою ж пристрастю вона захоплюється рослинами. Після переїзду її кімнати перетворилися на квітучі джунглі. На балконі в’ється плющ, висять кашпо з фіалками, стоять горщики з мініатюрними ялинками й бонсай.
Ми сидимо в цьому зеленому оазі, дивимося через величезне вікно на Дніпро, дахи будинків і парк у далині. Унизу гудить траса, що веде до Борисполя та Броварів. Леся розповідає про поїздку з батьком за ягодами. Вони забралися в таку глибінь, куди пробився лише їхній позашляховик. Зібрали повні кошики, потім три дні з бабусею варили варення.
— Шкода, тато тепер майже не буває вдома. Працює навіть у вихідні. Погода чудова, а незабаром почнуться дощі, і нікуди не виберемось. Марічко, давай ще раз спробуємо зробити фото? — Леся дивиться на мене з благальним поглядом.
Я зітхаю. Ми йдемо до її кімнати — такої ж зеленої й затишної, як балкон. Леся сідає перед саморобним білим фоном. Я роблю кілька знімків, потім намагаємося їх обробити на ноутбуці. Їй потрібні фото для документів, але завдання здається неможливим.
Знімки не виходять. Або я поганий фотограф, або справа в іншому.
— Лесю, годі себе мучити. Унизу фотостудія, зараз побіжу, домовлюся.
Леся неохоче погоджується. Вона забирається в крісло на балконі, кутається в плед і відвертається до вікна.
Я беру ключі й біжу вниз. Фотограф — молодий хлопець, нудьгує за стійкою. Пояснюю, що потрібні фото на документи, але зніматиметься вдома, на 15-му поверсі.
— Це коштуватиме…
— Нам байдуже. Фото потрібні сьогодні, терміново.
Піднімаємося. Хлопець завмирає перед акваріумом на балконі, захоплено розглядаючи рибок. Я мнуся.
— Розумієте… Постарайтеся не акцентувати… У дівчини обличчя сильно пошкоджене, тому вона не прийшла до студії. Будь ласка.
— Та без проблем. Клієнт платить, решта не моя справа.
Я кличу Лесю. Вона виходить, загорнута в плед, мов у кокон, мовчки сідає перед фоном. Фотограф налаштовує камеру, цікаво поглядаючи на неї.
— Готово. Знімайте плед.
Леся повільно скидає тканину, випростовується. Обличчя фотографа блідне, у очах блискає шок.
— Трясця… — виривається в нього.
— Знімайте, — глухо каже Леся.
Він швидко клацає затвором, і я проводжаю його до дверей.
— Сестра?
— Ні, найкраща подруга. Вона неймовірна, сильна…
— Вірю. Але наступного разу попереджай заздалегідь.
— Я попередила…
— Так, але коли побачив… Скільки їй?
— Двадцять два.
— Жах… Бідолаха.
Я простягаю гроші. Він махає рукою:
— За годину приходи, фото будуть.
Повертаюся до Лесі. Вона знову на балконі, у пледе, плечі тремтять — плаче. Я обіймаю її, гладжу по голові, колишу, як дитину.
— Нічого, Лесю. Усе минає, і це minеться. Дивись, листя в парку вже жовте. Хочеш, сбігаю за твоїми улюбленими кленовими? Чи за морозивом? Влаштуєм бенкет?
— Морозиво в холодильнику, Марічко. Їж… Мені не хочеться.
Десять років тому я йшла знайомим коридором лікарні в Києві. Медсестри, лікарі, санітарки усміхалися мені, я віталася з усіма.
На посту чергувала літня медсестра:
— Марічко, скільки вдома була? Місяців чотири? Знову лататись?
— Ага, Тетяно Петрівно. Сподіваюся, востаннє.
— Подивимось, куди тебе влаштувати… Перше відділення на ремонті, у нас тіснота. Навіть у дитячій палаті ліжка щільно.
Я зазирнула у вікно в дитячу. Десять ліжечок замість шести, усі зайняті.
— Є місце в 12-й. Підеш?
— Полубокс? Звісно!
Тетяна Петрівна зітхну**— Піди туди, там у вікні сидить дівчинка, Леся Ковальчук, приємна дівчина, ваші ровесниці, але… тобі потрібно звикнути.**
