Рани зради
Христина закінчувала мити посуд, коли телефон розірвав тишу кухні у невеличкому містечку під Львовом. Витерши руки рушником, вона взяла трубку.
— Христю, вітання, рідна! — почувся солодкуватий голос тіті Марії.
— Добрий вечір, — стримано відповіла Христина.
— Христіночко, мій син до Львова переїжджає, йому треба десь пожить. Може, пустиш до себе? — м’яко заспівала тітка.
— Ні! Не пущу! Розбирайтеся самі! — різко відрізала Христина, відчуваючи, як кров приливає до обличчя.
— Як так… Ми ж родина, — збентежено пробурмотіла Марія.
— Після того, що ви зробили, я вас знати не хочу! — чітко пролунало у відповідь.
— Про що ти? Що я зробила? — у голосі тітки залунала паніка.
— Христю, ти ж не відмовиш, правда? — голос Марії звучав принадливо, ніби вона робила ласку, а не просила допомоги.
Христина стояла біля вікна, стискаючи кулаки. Такі розмови повторювалися занадто часто. Їй знову доведеться руйнувати свої плани заради «родини».
— Що трапилося? — запитала вона, вже відчуваючи відповідь.
— Племінниці твоїй математика потрібна! — затарторила Марія. — Іспити скоро, а вчитель суворий, двійки всім ставить. Ти ж у нас розумниця, підтягнеш дівчинку, так?
Христина скрипнула зубами. Вона вже безкоштовно займалася з чотирма дітьми родичів. Але відмовити не можна — так її виховали.
— Гаразд, — видихнула вона, ненавидячи себе за слабкість.
У їх родині допомагати рідним було святим правилом. Батьки Христини з дитинства вчили, що родина — це опора, що своїх не кидають. Вони не шкодували ні часу, ні грошей. Якщо родичам потрібна була допомога, вони завжди відгукувалися.
— Колись і нам допоможуть, — твердила мати.
Христина вірила.
Її батьки не були багатіями, але мали невеликий магазин. Жили скромно, але стабільно. Цього вистачало, щоб стати «спонсорами» для всієї рідні. Хтось приїжджав до Львова і жив у них, економлячи на готелі. Комусь потрібні були гроші — брали у них, обіцяючи повернути, але борги розчинялися у повітрі. Якщо треба було влаштувати родича на роботу, йшли до батька.
Христина теж не стояла осторонь. Після університету вона стала безкоштовним репетитором для племінників, двоюрідних братів і далеких родичів. Роками вона витрачала вечори на їх дітей, жертвуючи своїм часом. Вона була впевнена: якщо їх родині знадобиться допомога, родина відповість тим самим.
Ця віра розбилася на дрібні шматочки.
— Ви впевнені? — голос Христини тремтів, пальці впилися в край столу.
Лікар дивився на неї зі співчуттям, звиклий до таких новин.
— Ми перевірили кілька разів, — тихо сказав він. — Лікування треба починати негайно.
Христина кивнула, відчуваючи, як підлога йде з-під ніг. Думка, що вони не самі, була єдиною соломинкою в цьому кошмарі.
У домі панувала мертва тиша. Батько сидів, втупившись у стіну. Мати метушилася по кімнаті, стискаючи телефон, але так і не наважилась подзвонити. Христина дивилася на них і розуміла: вони не мають права здатися.
— Ми впораємося, — сказала вона, розриваючи тишу. — Нас багато. Ми вистоїмо.
Батько важко зітхнув.
— А гроші? Це занадто дорого…
— Гроші знайдемо, — різко сказала мати.
Вони почали шукати. Продали все: квартиру Христини, машину, прикраси, навіть меблі. Батьки вивели всі заощадження з бізнесу. Але грошей не вистачало. Тоді вони зробили те, що здавалося природним: звернулися до родини, якій стільки років допомагали.
— Рідні, у нас біда, — голос матері тремтів. — Потрібна допомога. Будь-яка сума, хто скільки може.
У відповідь — тиша, а потім ухильні зітхання.
— Тримайтеся, — кинула одна тітка. — Ми б допомогли, але самі ледве кінці з кінцями зводимо…
— Ох, як шкода, — підхопив дядько. — У нас ремонт, у боргах по вуха…
— Я б дала, але гроші на вкладі, не зняти, — байдуже сказала двоюрідна сестра.
Христина слухала і не вірила. Ті, хто роками брав у них гроші, жив у їх домі, користувався їх зв’язками, тепер не могли дати навіть тисячу.
Відгукнувся лише один далекий родич. Він переказав невелику суму, вибачаючись, що не більше. Христина знала, що для нього це багато, і була вдячна.
— Дякую, — сказала вона, стримуючи сльози.
Після цього вона вимкнула телефон і стиснула кулаки. Вони впораються. Навіть якщо ніхто в них не вірить.
Довелося брати кредит під залог батьківської квартири.
— Ми справді це робимо? — голос Христини тремтів, вона схопилася за голову.
— У нас немає вибору, — втомлено відповіла мати.
Вони сиділи на кухні серед купи паперів, рахунків і розрахунків. За вікном темніло, але світло ніхто не вмикав — економили.
— Якщо не виплатимо, втратимо все, — прошепотіла Христина.
— Якщо зупиЯкщо зупинимося, втратимо батька.
