Рани зради
Марія дополала посуду, коли телефон розірвав тишу кухні у невеличкому містечку біля Житомира. Витерши руки рушником, вона підняла трубку.
— Марусенько, здоровенькі були! — задзвенів солодкий голос тітки Галі.
— Добрий вечір, — стримано відповіла Марія.
— Марочко, мій син до Житомира переїжджає, йому б десь пожити. Може, пустиш до себе? — м’яко запропонувала тітка.
— Ні! Не пущу! Розбирайтеся самі! — різко відрізала Марія, відчуваючи, як кров приливає до обличчя.
— Як так… Ми ж родичі, — збентежено пробурмотіла Галя.
— Після того, що ви зробили, я вас знати не хочу! — чітко відповіла Марія.
— Про що ти? Що я зробила? — у голосі тітки пролунала паніка.
— Марусю, ти ж не відмовиш, правда? — голос Галі звучав настільки приємно, ніби вона робила ласку, а не просила про допомогу.
Марія стояла біля вікна, стискаючи кулаки. Такі розмови повторювалися занадто часто. Їй знову доведеться ламати свої плани заради «родини».
— Що трапилося? — запитала вона, вже передчуючи відповідь.
— Племінничці твоїй математика потрібна! — затарторила Галя. — Іспити скоро, а вчитель суворий, двійки всім ставить. Ти ж у нас розумниця, підтягнеш дівчинку, так?
Марія скрипнула зубами. Вона вже безкоштовно займалася з п’ятьма дітьми рідні. Але відмовити не можна — так її виховали.
— Гаразд, — видихнула вона, ненавидячи себе за слабкість.
У їхній родині допомагати рідним було святим правилом. Батьки Марії з дитинства вчили, що родина — це опора, що своїх не кидають. Вони не шкодували ані часу, ані грошей. Якщо родичам була потрібна допомога, вони завжди відгукувалися.
— Колись і нам допоможуть, — твердила мати.
Марія вірила.
Її батьки не були багатіями, але тримали невелику крамницю. Жили скромно, але стабільно. Цього вистачало, щоб стати «спонсорами» для всієї рідні. Хтось приїжджав у Житомир і жив у них, економлячи на готелі. Комусь були потрібні гроші — брали у них, обіцяючи повернути, але борги розчинялися у повітрі. Якщо треба було влаштувати родича на роботу, йшли до батька.
Марія теж не стояла осторонь. Після університету вона стала безкоштовним репетитором для небіжів, двоюрідних братів і далеких родичів. Роками вона витрачала вечори на їхніх дітей, жертвуючи своїм часом. Вона була впевнена: якщо їхній родині знадобиться допомога, рідні відповість тим самим.
Ця віра розбилася на дрібні шкребки.
— Ви впевнені? — голос Марії тремтів, пальці впилися в край столу.
Лікар дивився на неї зі співчуттям, звикши до таких новин.
— Ми перевірили кілька разів, — тихо сказав він. — Лікування треба починати негайно.
Марія кивнула, відчуваючи, як підлога йде з-під ніг. Думка, що вони не самі, була єдиною соломинкою у цьому кошмарі.
У домі панувала мертва тиша. Батько сидів, втупившись у стіну. Мати метушилася по кімнаті, стискаючи телефон, але так і не наважилась подзвонити. Марія дивилася на них і розуміла: вони не мають права здатися.
— Ми впораємося, — сказала вона, розриваючи тишу. — Нас багато. Ми вистоїмо.
Батько важко зітхнув.
— А гроші? Це занадто дорого…
— Гроші знайдемо, — відрізала мати.
Вони почали шукати. Продали все: квартиру Марії, машину, прикраси, навіть меблі. Батьки вивели всі заощадження з бізнесу. Але грошей не вистачало. Тоді вони зробили те, що здавалося природнім: звернулися до рідні, якій стільки років допомагали.
— Рідні, у нас біда, — голос матері тремтів. — Потрібна допомога. Будь-яка сума, хто скільки може.
У відповідь — тиша, а потім ухильні зітхання.
— Тримайтеся, — кинула одна тітка. — Ми б допомогли, але самі ледве кінці з кінцями…
— Ох, як шкода, — підхопив дядько. — У нас ремонт, у боргах по вуха…
— Я б дала, але гроші на вкладі, не зняти, — байдуже повідомила двоюрідна сестра.
Марія слухала і не вірила. Ті, хто роками брав у них гроші, жив у їхньому домі, користувався їхніми зв’язками, тепер не могли дати навіть тисячу.
Відгукнувся лише один далекий родич. Він переказав невелику суму, вицившися, що більше не може. Марія знала, що для нього це багато, і була вдячна.
— Дякую, — сказала вона, стримуючи сльози.
Після цього вона вимкнула телефон і стиснула кулаки. Вони впораються. Навіть якщо ніхто у них не вірить.
Довелося брати кредит під залог батьківської квартири.
— Ми справді це робимо? — голос Марії тремтів, вона схопилася за голову.
— У нас немає вибору, — втомлено відповіла мати.
Вони сиділи на кухні серед купи паперів, рахунків і розрахунків. За вікном темнішало, але світло ніхто не вмикав — економили.
— Якщо не сплатимо, втратимо все, — прошепотіла Марія.
— Як— Якщо зупинимося, втратимо батька, — рішуче сказала мати.
