**Тиша перед бурею**
У глухому селі, де пильні вулиці тягнулися вздовж нескінченних полів, повітря дрижало від спеки, ніби натягнута струна перед розривом. П’ятий день без дощу перетворив усе навколо на суху, потріскану пустелю. Асфальт дихав жаром, мов розпечене залізо, а тиша була такою густою, що, здавалося, її можна розрізати ножем. Все дратувало до нудоти: скрегіт ставень, запах паленого олії з сусідської кухні, дзвін ложки, що впала на підлогу. Навіть муха, що билася об віконне скло, лунала, як тривожний наспів, наче відчувала бурю, про яку люди ще не знали.
Марічка прокинулась серед ночі від відчуття, що хтось стоїть поряд. Не погляд, а важка, майже відчутна присутність, немов тінь затаїлася в кутку кімнати. Вона лежала нерухомо, прислухаючись до тиші своєї маленької хати. Душно. Вікна вона не відчиняла — у цьому селі ніч не приносила прохолоди, а лише гавкіт собак, п’яні розмови та запах дешевих цигарок. Повітря було застійним, як у покинутому коморі. Тіло горіло зсередини, наче її висушувало не спекою, а чимось невидимим, що копилося роками, немов пил по кутах.
На кухні почав капати кран. Марічка підвелася, прислухаючись. Кап. Тихо. Знову кап. Вона встала, пройшла босоніж, обережно обходячи скрипучі дошки, наче боялася когось розбудити, хоч знала: у хаті вона сама. На підлозі лежала розбита чашка. Уламки, гострі, як свіжий поріз. Поруч — калюжа води, не кілька крапель, а ціла, немов хтось виплеснув склянку. Кругла, спокійна, чужа. Марічка завмерла. Вона жила одна. Завжди жила одна. Але в цю мить її впевненість дала тріщину.
Вона вимкнула світло і повернулася у спальню. Сон не йшов. Ковдра липла до шкіри, подушка здавалася гарячим каменем. Марічка ворочалася, намагаючись впіймати неіснуючий протяг. Усередині неї оселилося щось — не голос, не постать, а тінь. Ніби хтось мовчав поруч, і ця мовчанка була гучнішою за будь-які слова. Вона не лякала, але виснажувала, як тонка тріщина, що поволі розповзається по шибці.
Вранці варила борщ. Поставила каструлю охолонути, взяла ганчірку, витерла плиту — не тому що було брудно, а щоб зайняти руки. Сіла біля вікна, дістала старий зошит. Потріпаний, у клітинку, з жирною плямою на обкладинці та загнутими куточками сторінок. У ньому — списки покупок, уривки віршів з юності, нотатки, рецепти, мрії. Був навіть малюнок — чайник із клубами пари, намальований тремтячою рукою років десять тому. Сьогодні вона відкрила чисту сторінку і написала: *«Ніхто не приходить. Ніхто не питає. Але я все ще тут»*.
Потім перекреслила. Повільно, ніби викреслюючи частку себе. Чорнило розлилося, папір під пальцями здавався шорстким, наче спротивлявся.
Вона довго сиділа. Слухала, як гудить старий холодильник, як ляскають двері у сінях. Хтось прийшов. Не до неї. Знову повз. Кроки сходами лунали все тихіше з кожним роком. Світ йшов геть, не озираючись.
Марічка пройшла у кімнату, сіла на краєчок ліжка, поправила ковдру чоловікові, Василеві. Він не прокинувся. Дихав важко, нерівно, але звично. Вона поклала руку йому на плече. Він не відсмикнувся. Отже, ще відчуває. Отже, ще живий. І вона поруч. І поки є це *«разом»* — є й сенс.
Марічка лягла поруч. Не для сну. Щоб бути ближче. Просто лежати і дихати в унісон. Хоч трохи. Хоч цей вечір. Хоч ця крихка тиша на двох.
За кілька днів вона набралася сміливості й подзвонила доньці. Довго ходила по кухні, перекладала посуд, витирала вже чисту мийку, дивилася на телефон, як на гранату. Набрала номер тремтячими пальцями, боячись почути холод, поспіх, байдужість.
— Мам? Що сталося?
— Та нічого. Просто хотіла почути твій голос.
— Мам, у мене роботи по вуха. Перетелефоную, добре?
— Звичайно, доню. Звичайно.
Серце стиснулося, але голос Марічка тримала рівним. Після дзвінка вона сіла, закрила обличчя долонями, а потім встала і поставила чайник, наче це могло заглушити порожнечу.
Але донька перетелефонувала. За три години. Без довгих вступів.
— Мам, як ти?
І Марічка розплакалася. Не від болю. Від того, що хтось запитав. Просто запитав. І раптом стало ясно, як сильно їй бракувало цих слів. Звичайного *«Як ти?»*.
За тиждень у хаті з’явився кошеня. Принесла онука. Крихітне, тремтяче, з величезними вухами й очима, повними подиву.
— Бабусю, це тобі. Щоб не сумувала. Йому страшно, а тобі самотньо. Ви одне одному підійдете.
Марічка взяла кошеня обережно, як крихку вазу. І раптом у грудях розлилося тепло, ніби хтось розв’язав старий, закам’янілий вузол.
Кошеня було рудим, з довгими лапами й кумеКошеня було рудим, з довгими лапами й кумедною мордочкою, ніби вічно дивувалося світові.
