Швидка приїхала за кілька хвилин, але для Ганни ці моменти здалися вічністю. Між свідомістю та несвідомістю єдиним якорем, що тримав її в реальності, був чужий, але твердий голос Романа. “Тримайся, пані, все буде добре. Діти зі мною, вони в безпеці”, шепотів він, стискаючи маленьку ручку Юрчика, що ридав у його обіймах. Оленка, з оченятами повними сліз, дивилася на нього з недовірою, але й з відчаяною потребою в захисті.
Парамедики швидко уклали Ганну на ноші, перевірили життєві показники. “Сильне зневоднення, виснаження, ймовірно гіпоглікемія”, сказав один із них. Роман кивнув, потім подивився на двійнят. “Я їду з вами”, вирішив він без вагань. Водій швидкої дав знак сідати.
Дорога до лікарні була вихором емоцій. Ганна лежала з капельницею, крихка, ніби підбитий вітром листок. Роман, звиклий до фінансових рішень на мільйони гривень, вперше за довгий час відчув, що одне людське життя важить більше за всі баланси й контракти світу. Він тримав на колінах ручку Оленки, а Юрчик заснув, схилившись на його дорогий піджак, ніби саме там було найбезпечніше місце на землі.
У лікарні лікарі підтвердили діагноз: крайнє виснаження, недостатнє харчування, емоційний шок. Ганні потрібно було кілька днів відпочинку, нагляду та правильної їжі. Роман залишився в залі очікування, а двійнята, виснажені плачем, заснули на подвійному ліжку, вкриті його піджаком.
У тиші лікарні цей залізний бізнесмен уперше за довгі роки відчув тріщину в холодній стіні навколо свого серця.
Коли Ганна прокинулася наступного дня, перше, що вона побачила, це обличчя дітей, які мирно спали поруч. Потім помітила високу постать біля вікна. “Пане Романе чому ви це зробили?” запитала вона слабким, але здивованим голосом. Він обернувся й усміхнувся: “Тому що ніхто інший не зробив би. І тому що я не міг пройти повз”.
Наступні дні стали відкриттям для обох. Роман приносив дітям новий одяг, іграшки, а Ганні корисну їжу. Він не хотів виглядати рятівником, але кожен його жест видавав щиру турботу. Коли лікарі дозволили виписку, постало питання: куди їй йти? Дім забрали, рідні чоловіка відвернулися, а власні ресурси були майже вичерпані.
Одного вечора в холі лікарні Роман ухвалив несподіване рішення. “Ганно, я знаю, що ми майже не знайомі. Знаю, що в тебе немає жодної причини мені довіряти. Але дозволь допомогти. У мене є великий дім, порожній, де ніхто не живе. Ви з дітьми можете жити там, поки не станете на ноги. Нічого не треба натомість”. Вона дивилася на нього зі сльозами, між страхом і надією. “Чому я? Чому зараз?” Він відповів просто: “Тому що ви й діти заслуговуєте шансу. А мені потрібно хоча б раз зробити щось справді важливе”.
Так почався новий етап. Велика вілла Романа, роками холодна й пустка, ожила від сміху Юрчика й Оленки. Для Ганни спочатку все здавалося сном: світлі кімнати, кухня, завалена їжею, двір, де діти могли вільно бігати. Але найбільше її вражало, як поводився Роман: не як далекий благодійник, а як людина, що поступово відкриває радість бути поруч.
Помалу між ними виникла безмовна близькість. Вона, вдячна й обережна, намагалася повернутися до життя: знайшла собі роботу в місцевій книгарні на кілька годин на день. Він, звиклий керувати імперіями, вчився читати дітям казки на ніч, лагодити зламані іграшки або просто слухати без осуду.
Минуло кілька місяців, і для світу Роман Литовченко залишався тим самим непохитним магнатом. Але в його душі щось змінилося. Вілла перестала бути просто будинком вона стала домівкою. Ганна більше не була випадково врятованою незнайомкою, а стала присутністю, яка дарувала тепло й сенс. А Юрчик і Оленка своїм сміхом і обіймами заповнили порожнечу, яку не міг заповнити жоден мільйон гривень.
Одного тихого осіннього вечора Ганна вийшла в сад і побачила Романа, який дивився на зорі. “Знаєш, тихо промовила вона, перед нашою зустріччю я думала, що світ мене забув. Що нікому немає до мене діла. Але ти змінив це”. Він подивився на неї і з рідкісною щирістю відповів: “І ти змінила щось у мені. У мене багато будинків, але досі не було справжнього дому”.
І ось, під зоряним небом, двоє людей зі зовсім різних світів зрозуміли, що доля звела їх не випадково, а щоб допомогти один одному знайти себе. Їхня історія тільки почалася, але для Ганни, Юрчика й Оленки життя знову набуло кольорів. А для Романа, холодного й відстороненого мільярдера, найбільшим здобутком стали не гроші, а усмішки сімї, яка тепер була його.
