— Годі! Досить! — Оксана шпурнула ганчірку в мийку так, що бризки розлетілися по всій кухні. — Більше не можу! Чуєш, Іване? Не можу!
Чоловік підвів очі від газети, невдоволено посміхнувся.
— Що там у тебе знову? Нерви? Валер’янки ковтни.
— Валер’янки ковтни! — передражнила його Оксана, руки в боки. — Тридцять років одне й те саме! «Ковтни валер’янки, Оксанко. Не кричи, Оксанко. Де вечеря, Оксанко?» А я що, по-твоєму? Покійниця?
Іван склав газету, важко зітхнув. На пенсії всі жінки з’їжджають з глузду, думав він. Перестали працювати, ось і вигадують проблеми.
— Оксано Петрівно, — промовив він навмисно офіційно, — що трапилося? Говори прямо.
— Трапилося? — вона засміялась, але сміх вийшов якимсь зламаним. — Та нічого не трапилося, Ванечку. Просто я зрозуміла дещо. Пізно, звісно, але зрозуміла.
Оксана витерла руки об фартух, зняла його, акуратно повісила на гачок. Рухи її були повільними, наче обдумані. Іван насторожився — дружина так поводиться, коли приймає серйозні рішення.
— Сідай, — сказала вона. — Поговоримо.
— Про що? — він спробував повернутися до газети. — Може, краще чаю вип’ємо? Ти ж обіцяла вареники на вечерю…
— Вареники, — повторила Оксана й похитала головою. — Звісно, вареники. А знаєш, Іване, коли я востаннє робила щось для себе? Не для тебе, не для дітей, не для онуків. Для себе?
Іван знівся з пантелику. Такі питання завжди ставили його у глухий кут. Навіщо щось робити для себе, якщо є сім’я, дім, обов’язки?
— Не розумію, про що ти.
— Не розумієш, — кивнула Оксана. — Ось саме так. І ніколи не розумів. Пам’ятаєш, як ми познайомились?
— На вечорниці в клубі, — автоматично відповів він.
— Так. Мені було дев’ятнадцять. Я хотіла вступати до університету, на філологію. Пам’ятаєш?
Іван смутно пригадував щось таке, але тоді це здавалось йому дівочими мріями. Навіщо жінці вища освіта, якщо можна гарно вийти заміж?
— Ну пам’ятаю. І що?
— А те, що я не вступила. Бо ти сказав: навіщо тобі вчитися, коли ми одружимось? Діти будуть, дім вести. І я послухала. Перша причина.
Оксана підійшла до вікна, подивилася на двір, де сусідські діти грали в м’яча. Такий же сонячний день був тоді, коли вона вперше подумала, що життя проходить повз.
— Потім народилась Марійка, — продовжила вона, не обертаючись. — Я хотіла вийти на роботу, коли їй виповнився рік. До бібліотеки. Книжки люблю, завжди любила. А ти сказав: «Що за дурниці? Дитину кому залишати? Сиди вдома, доглядай».
— Ну й правильно сказав! — обурився Іван. — Дитина без матері — що? Безпритульний!
— Правильно, — погодилася Оксана. — Друга причина. Потім народився Андрійко. Потім твоя мати до нас переїхала, пам’ятаєш? Хвора, слабка. І хто за нею доглядав? Хто білизну прала, ліки купував, до лікаря водив?
— Ти. Але це ж нормально, чоловік на роботі…
— Нормально. Третя причина. — Оксана обернулася, подивилася на чоловіка уважно, ніби бачила його вперше. — А коли я захворіла? Пам’ятаєш, як лежала з запаленням легенів?
Іван почесав потилицю. Смутно пам’ятав, дружина справді хворіла, але він тоді був зайнятий — аврал на заводі, начальство вимагало…
— Пам’ятаю, звісно.
— Хто за мною доглядав, коли температура під сорок була? Хто лікаря викликав? Хто ліки купував?
Мовчання затягнулося. Іван згадав: він тоді лише іноді заглядав у спальню, питав, як справи, а потім йшов до телевізора. Дружина якось сама справлялася.
— Я сама, — відповіла за нього Оксана. — Сама в аптеку повзла, сама лікаря викликала. А ти навіть чаю не приніс. Четверта причина.
Вона підійшла до столу, сіла навпроти чоловіка. Руки склала на колінах, спину випрямила. Іван раптом помітив, що дружина схудла. І сивини прибавило. Коли це сталося?
— Далі що? — спитав він тихіше.
— Далі онуки пішли. Марійчина Софійка, Андрійків Ярик. І куди їх привозили, коли батьки працювали? До мене. Хто з уроками сидів, годував, до школи водив?
— Ну… бабусі для того й існують.
— Бабусі. Правильно. А де дідусі в цей час? — Оксана усміхнулася. — А дідусі в гаражі з друзями сидять. Або на рибалці. Або просто телевізор дивляться. Бо «я, мовляв, все життя працював, тепер— А тепер я йду, Іване, не тому що не люблю, а тому що нарешті наважилася любити себе.
