— Годі! Досить! — Галина шпурнула ганчірку в мийку так, що бризки розлетілися по всій кухні. — Більше не можу! Чуєш, Михайле? Не можу!
Чоловік відірвав очі від газети, недовго посміжився.
— Що там у тебе знову? Нерви? Може, краще валеріанки випий?
— “Валеріанки випий!” — передражнила його Галина, руки в боки. — Тридцять років одне й те саме! “Випий валеріанки, Галю. Не кричи, Галю. А де вечеря, Галю?” А я тобі що? Прислуга?
Михайло склав газету, важко зітхнув. На пенсії всі жінки зʼїжджають з глузду, думав він. Роботи немає, ось і видумують проблеми.
— Галино Миколаївно, — промовив він навмисно офіційно, — що трапилося? Говори чітко.
— Трапилося? — вона засміялась, але сміх вийшов якийсь напружений. — Та нічого не трапилось, Михайле. Просто я щось зрозуміла. Пізно, звичайно, але зрозуміла.
Галина витерла руки об фартух, зняла його, акуратно повісила на гачок. Рухи були повільні, обдумані. Михайло насторожився — дружина так поводиться, коли приймає серйозні рішення.
— Сідай, — сказала вона. — Поговоримо.
— Про що? — він спробував повернутися до газети. — Може, краще чаю вип’ємо? Ти ж обіцяла котлети на вечерю…
— Котлети, — повторила Галина й похитала головою. — Звичайно, котлети. А знаєш, Михайле, коли я востаннє робила щось для себе? Не для тебе, не для дітей, не для онуків. Для себе?
Михайло збентежився. Такі запитання завжди ставили його в глухий кут. Навіщо щось робити для себе, якщо є сім’я, будинок, обов’язки?
— Не розумію, про що ти.
— Не розумієш, — кивнула вона. — Ось саме так. І ніколи не розумів. Пам’ятаєш, як ми познайомилися?
— На танцях у будинку культури, — автоматично відповів він.
— Так. Мені було девʼятнадцять. Я хотіла вступати до університету, на філологію. Пам’ятаєш?
Михайло смутно щось пригадував, але тоді це здавалося йому дівочими примхами. Навіщо жінці вища освіта, якщо можна добре вийти заміж?
— Ну пам’ятаю. І що?
— А те, що я не вступила. Тому що ти сказав: “Навіщо тобі вчитися, коли ми одружимося? Діти будуть, дім вести треба”. І я послухала. Перша причина.
Галина підійшла до вікна, подивилася на двір, де сусідські діти грали у мʼяча. Такий же сонячний день був тоді, коли вона вперше подумала, що життя проходить повз.
— Потім народилася Оленка, — продовжила вона, не обертаючись. — Я хотіла вийти на роботу, коли їй виповнився рік. До бібліотеки влаштуватися. Книжки люблю, завжди любила. А ти сказав: “Яку дурню ти несеш? Дитину на кого залишати? Сиди вдома, доглядай”.
— Та й правильно сказав! — обурився Михайло. — Дитина без матері — що? Безпритульник!
— Правильно, — згодилася Галина. — Друга причина. Потім народився Івасик. Потім твоя мати до нас переїхала, пам’ятаєш? Хвора, слабка. І хто за нею доглядав? Хто білизну прасував, ліки купував, до лікаря водив?
— Ти. Але ж це ж нормально, чоловік на роботі…
— Нормально. Третя причина. — Галина обернулася, подивилася на чоловіка уважно, наче бачила його вперше. — А коли я захворіла? Пам’ятаєш, як лежала із запаленням легень?
Михайло почухав потилицю. Смутно пригадував — дружина дійсно хворіла, але він тоді був зайнятий — аврал на заводі, начальство тиснуло…
— Пам’ятаю, звісно.
— Хто за мною доглядав, коли температура під сорок була? Хто лікаря викликав? Хто ліки купував?
Мовчання затягнулося. Михайло згадав: він тоді лише іноді заглядав у спальню, питав, як справи, а потім ішов до телевізора. Дружина якось сама справлялася.
— Я сама, — відповіла за нього Галина. — Сама в аптеку повзла, сама лікаря кликала. А ти навіть чаю не приніс. Четверта причина.
Вона підійшла до столу, сіла навпроти чоловіка. Руки склала на колінах, спину випрямила. Михайло раптом помітив, що дружина схудла. І сивини більше стало. Коли це сталося?
— Далі що? — спитав він тихіше.
— Далі онуки пішли. Оленчина Софійка, Івасиковий Данилко. І куди їх привозили, коли батьки на роботі? До мене. Хто з уроками сидів, годував, до школи провожав?
— Ну… бабусі ж для того й існують.
— Бабусі. Правильно. А дідусі де в цей час? — Галина усміхнулася. — А дідусі в гаражі з друзями сидять. Або на рибалці. Або просто телевізор дивляться. Бо “я, мовляв, все життя працював, тепер відпочиватиму”. П’ята причина.
Михайло заворушився на стільці. Розмову закручувало не туди. Дружина явно щось мала на увазі, але що?
— Галю, може, годі вже? Що ти хочеш довести?
— Нічого не хочу доводити. Просто пояснюю. — Вона встала, підійшла до холодильника, дістала банку компоту. — ХочеМихайло глянув на неї, на цю жінку, яку раптом почав бачити наново, і зрозумів — вони обидва варті щастя, просто тепер його треба будувати інакше, крок за кроком, без спішності, але з розумінням.
