Сварка
Лєна, я тобі пробачаю! Сварка між нами була зайвою. Давай досить ображатися! Не дівчата вже! гримнула Галина Андріївна, вперше за сім років набравши номер своєї сестри. Час дорослішати, Оленко! Скільки можна вже…
Перепрошую Але кому ви телефонуєте? Я не Олена…
Голос був зовсім чужий. Молодий, злегка тремтливий, але милий.
Галина Андріївна аж спіткнулася на слові, що траплялося з нею вкрай рідко.
Дитинко, хто ти?! Звідки у тебе номер моєї сестри?!
Це мій номер. Уже більше року. Вибачте, але я вас не знаю. І Олену, якій ви телефонуєте теж. Усього доброго!
Галина Андріївна, все ще не розуміючи, що відбувається, довго не відповідала. Поки збиралася з думками, у вухо вдарили короткі гудки відбою стало тривожно
Вирішивши, що помилилася, Галина Андріївна насунула на ніс окуляри й звірилася з номером сестри у своїй записній книжці. Вона не довіряла сучасній техніці й усе списувала в стару потерту червону книжечку, яку колись подарувала саме Олена. Олена завжди цінувала гарні дрібнички, і знаючи, що сестра не менше любить красиве, але шкодує на це грошей, балувала її маленькими сюрпризами. То торбинку подарує, то ручку, то шарфик. Начебто дрібниця, а приємно. У Галини такого не було. Вона любила масштаб, солідність у подарунках. Навіть щоб усі бачили, як вона цінує сестру!
Ще раз набравши номер вручну, Галина Андріївна зрозуміла: біда прийшла несподівано. Голос був той самий мякий, мелодійний, але чужий.
Я ж вам уже казала, що це мій номер, дівчина вже явно нервувала. Будь ласка, більше не дзвоніть. Я на уроці.
Зачекайте! Галина Андріївна злякалася, що зараз знову їй відключать дзвінок. Скажіть, коли я можу вам передзвонити? Це дуже важливо!
Через тридцять хвилин, у мене буде перерва.
Галина відклала телефон і задумалася. Чому сестра змінила номер? Чому нічого не сказала? Навіть якщо посварилися ну невже треба повністю відрізати зв’язок?
У неї починала закипати злість.
Яка була ти легковажна, Олено, така й лишилася! бурчала вона собі під ніс, в сотий раз протираючи кухонний стіл і поглядаючи на годинник.
Без діла Галина не могла й хвилини сісти. З дитинства була активною, швидкою й прямоокою в судженнях, справедливою, аж до болю за це й ображалися родичі. Та її це не турбувало. Вона ж права! Які питання?
А Олена була зовсім іншою спокійна, лагідна, повільна. В той час як Галина вже всім погладила форму та заплела коси, Олена тільки-но протирала очі. Могла застрягти з зубною щіткою у ванній і малювати пальцем вікна.
Олено, що ти там вигадуєш?
Думаю…
Не займайся дурницею! Запізнимося! сердиться Галя. Думає вона!
А не треба?
Не треба! Нехай інші думають! А ти чисть зуби, та снідати!
Так завжди й було. Олена плететься ззаду, а Галина вже все встигла та ще й сестру насварити:
Яка ж ти неповоротка! Словно й не живеш! Ледве дихаєш! Так не можна!
Олену такі докори не ображали. Вона дивилася сестрі в очі і тільки спокійно посміхалася:
Галю, ну не всім бути такими швидкими, як ти! Ти наша гордість. А я собі потихеньку…
В тебе все так потихеньку! Все життя пройде поки «потихеньку»! Рухайся вже!
Олена ніколи не ображалася. Розуміла, що Галиній енергії потрібен вихід. Чекала, що сестра зм’якне.
Як вгамувати вулкан? Тільки морем… От і з сестринською любовю так само: час мине, і на місці вогню виросте затишна острівна зелень.
Та історія ця була не про Галину. Її любов теж була вогняною, вона випалювала все, що підпускало її надто близько.
Чотири чоловіки було у Галини з першими трьома довго не затрималась.
Не зійшлися характерами! певно казала.
З четвертим прожила три роки, та й від нього пішла, маючи на руках маленьку доньку і лише розчарування замість надій.
Що це за чоловіки нині? Нічого їм не треба! Сімю не цінують, діти не радість, а дружину за предмет мають! обурювалась Галина, приїхавши до Олени. Як ти з своїм Петром живеш? Не нудно?
Чоловік Олени, Петро, мовчки виніс чай, узяв онуку на руки:
Ви поговоріть, я Оксаночку сам укладу.
Сонна Оксанка вже хитала носом, а мама хвилювалася на кухні.
Ось що кажу! Ні риба, ні мясо! зітхала Галина, коли Петро вийшов з кімнати. Як ти його терпиш? Нащо тобі така нудьга!
А добре живу, Галя, Олена посміхнулася і підсунула корзинку з печивом. На, чай пий! Напевно ж, голодна?
Весь день й не доїла, визнала Галина й взялася до печива. Уяви! Я знову сама!
Може, час вже стати мякшою, Галю? Навіщо ж ти все борешся? Життя минає, Оксанка виросте, заміж піде А ти? Залишишся одна.
Ой, Олено! Яка ж ти наївна! сміялася Галина. Не в цьому річ!
А в чому?
В тому, що не можна нікому вірити! Всі зраджують!
І я?
І ти! Розказуєш, як любиш Петра, а дітей від нього не маєш! То яка ж це любов?
Олена притихла. Встала, торкнулася чайника, змахнула сльозу, промовила:
Іноді справа не в бажанні, а у можливості. Я хочу, Галя Дуже хочу! Але не можу. Не дано мені бути мамою
Галина обняла сестру, втішаючи:
Хто тобі таке сказав?! Лікарі? Та я найкращих спеціалістів знайду! Ще народиш! Станеш щасливою ось побачиш!
Не все вирішує бажання чи завзятість. Не під силу навіть найдужчому змінити долю, якщо її вже написано
Мамою Олена таки стала, але не так, як мріяла. Власних дітей не мала, проте, коли взяла на виховання сина й доньку сиріт з родини Петра, у серці її не було різниці: свої вони чи не свої. За таке гнівне слово про «чужих» дітей навіть із улюбленою сестрою пересварилася.
Олено, навіщо ти це на себе звалюєш? Сил втратиш! Свої ще будуть!
Галю, мені майже сорок. Якщо б щось мало бути вже було б. А ці діти?.. Як залишити їх? В інтернат?
Чого тобі? У Петра рідня велика хай забирають!
Мені треба! Я жити без них не зможу!
Ой, Олено! В кого ти така вперта?
Така в маму!
Образа, Олено, обуза це!
Досить, Галя! Пора додому, он Оксанку чекаєш.
В літньому таборі вона, ще тиждень не буде. А тут таке! Щоб і не приходила ти мені після цього! крикнула Галина, поспіхом спускаючись сходами. На зло, що ніхто її не слухає.
Олена навіть не дочекалась відповіді Галина справді розірвала звязок із сестрою. Не дзвонила, не кликала, навіть дочці заборонила бачитися з Оленою. Лише Оксанка її не послухалася. Навідувала тітку в таємниці, бо жили недалеко.
Аж раптом Петру запропонували нову роботу в іншому місті. І родина поїхала. Виходячи, Олена сказала Оксанці: якщо що трапиться одразу телефонуй, не чекай, поки мама дозволить.
Бо як не ми, то хто тобі допоможе? Маму бережи, їй важко з її характером. Ми з тобою у неї одні…
Оксанка слухалась. Хоч тяжко було із мамою, але терпіла. Особливо скрутно стало, коли підросла й вирішила вийти заміж.
І що це за хлопець? з порогу сердито сказала Галина, побачивши худого хлопця в окулярах, що тримав Оксанку за руку. Не могла ліпшого знайти?!
Оксана не пояснювалася просто пішла з нареченим, не слухаючи докори матері.
Юнак, Віталій, був не простачок працював програмістом. Обміркувавши, запропонував Оксані поїхати в те ж місто, де жила Олена.
Там більше шансів. Мою квартиру продамо, там щось купимо. Нас тут вже нічого не тримає?
Уже ні ридала Оксана, згадуючи мамин голос. Олена все зрозуміє. Вона добра.
Головне щоб ти була щаслива.
Віталій Оксану любив усім серцем. Готовий був заради неї переїхати хоч у Карпати, аби вона більше не плакала. Близької родини він не мав, тому жив лише нею цією тонкою і сильною дівчиною, яка мріяла про свій дім, сімю, дітей і довгі «разом і щасливо».
Так і сталося.
Олена, дізнавшись, що сестра знову свариться, спробувала поговорити з Галиною. Та відмовилася навіть слухати:
До тебе втекли?! Ясно! Більше не телефонуй! Не хочу вас знати! кричала Галина.
Ганно, досить! розсердилась Олена. Руйнувати не будувати! Подумай! Доньку з дому вигнала, тільки тому, що вона зробила свій вибір? Не тобі з Віталієм жити! Це її життя! Твоє діло підтримати дитину! А якщо вона не матиме до кого звернутись, куди їй тоді? До чужих? Бо мама не змогла пригорнути?
Та ти…
Все, Галю! Досить! Схочеш помиритися ми чекаємо. Але вже на наших умовах. Годі твоїх сварок і характеру! Думай! Коли надумаєш телефонуй, раді будемо!
Образа засіла міцно. Заборонила сама собі навіть думати про примирення нехай поживуть своїм розумом!
Запрошення на весілля Оксани й Віталія Галина порвала. На дзвінки Олени не відповідала. Навіть конверт із фотографіями не розкривала, викинула у смітник. Вистачило впертості тримати образу.
Час ішов, а рідні не відступали. Жили собі, Олена виховувала дітей, допомагала Оксані з первістком, а Віталій із Петром будували дім.
Виявилося, що той худорлявий програміст хлоп до діла, руки золоті. Петро тільки хвалив:
Молодець, Віталію! Як розуму набрався?
Та книги, дядьку, і інтернет! Головне хотіти!
Оксана, вже була при надії вдруге, коли святкували новосілля. На питання тітки: Може, маму покликати? зітхнула:
Дзвонила я їй, тітко Олено. Вона трубку не бере. А як бере, то відразу кладе. Не хоче зі мною й знатися.
Не плач! кидалася втішати племінницю Олена. Не можна тобі!
Не буду шморгала носом Оксана, сумуючи за мамою.
А Галина навіть не думала змінюватись. Час мине самі приповзуть, коли зрозуміють, кого образили!
Та терпіння підвело її саме на Новий рік, коли зустріла його на самоті. Набрала номер сестри а там чужий голос…
Почекавши трохи, Галина знову набрала номер.
Слухаю вас.
Це я вас слухаю! Галина одразу у ролі завклубу, владно спитала: Як цей номер у вас опинився?
Все просто. Купила телефон, оформила нову сім-карту. Таке буває якщо довго не користуватися номером, його дають іншому абоненту.
Дивина! А де ж моя сестра?
Звідки мені знати?.. голос став жорсткіший. І Галина зрозуміла: час перейти на спокій.
У мене до вас прохання.
Пауза була довгою. Потім дівчина все ж кивнула:
Говоріть.
Не могли б ви дізнатися в місті, чи знайти мою сестру? Я дам дані, а ви передасте, що хай вона звяжеться зі мною. Всі витрати оплачу.
Не треба коштів. Диктуйте адресу.
Так Галина і зробила. Чекала на відповідь… Та почула зовсім не те, на що сподівалася.
Вашої сестри вже немає. Її не стало півтора року тому. Два роки боролася із хворобою, але так і не змогла. Чоловік був би радий вас бачити, якщо захочете приїхати. І ще…
Що?.. голос Галини був хриплий, безжиттєвий.
Ваша донька також вас чекає. І онуки двоє. Вона передала вам слова сестри: «Галю, не дурій! Все твоє тут. Дорослішай. Тут тебе ще чекають.»
Настала тиша. Галина схлипнула, вперше, мабуть, відчувши, що втратила все, що тільки могла.
Це все?
Так…
Дякую…
Не за що. Приїжджайте. У вас чудова родина і красиві онуки.
Знову гудки відбою а Галина ридала. Ще ніколи їй так не боліло. Але тепер ні змінити нічого, ні прогнати біль вона не могла, та й не хотіла. Карала себе за те, що коли їй здавалося, що її гордість і сила важливіші за любов…
Плакала майже до ранку, а потім набрала той номер, який памятала напамять:
Оксанко…
Мамо! Привіт! Ми чекаємо на тебе!
Доню, я…
Не кажи нічого! Просто приїжджай! Ми тебе зустрінемо!
В голосі Оксани вона вловила щось нове і рішучість, і лагідність від Олени, і найголовніше, чого їй бракувало всі ці роки.
Любов Безумовна, що не памятає образ і зла. Ота сама любов, якою жила Олена й яку Галина тільки починала відкривати.
Цього разу вона дуже сподівалася, що зможе навчитися по-справжньому любити.
Здається, я тільки тепер зрозумів: правда не в перемогах у сварках і принципах, а в здатності прощати та цінувати тих, хто тебе любить. Що б не сталося головне зберегти родину.
