– Та вже йому важкувато, Іване Васильовичу, – промовила Оксана, замішуючи олів’є.
– Що ти кажеш? – здивувався Микола.
– Дивись, навіть Даринку не зміг підняти, щоб зірочку на ялинку повісити. А раніше… – Оксана зітхнула.
– Та нічого подібного, батько в нас ще огого, може, просто втомився, – заперечив Микола.
– Ні, Миколо, вік бере своє. Тепер ти раз на тиждень батькам продукти возитимеш, і годі сперечатися, – Оксана поправила косичку й взяла тарілку з салатом. – Ходімо до столу.
Іван Васильович усе почув. Зупинився, щоб у ванній світло ввімкнути, і ненароком перехопив розмову сина з невісткою.
Напередодні Нового року в родині Бойків була традиція: усі збиралися в батьківському домі на святкову вечерю, щоб разом зустріти улюблене зимове свято. І цього року не стало винятком. Старший син привіз сім’ю першим. Невістка допомагала накривати на стіл, онуки у вітальні вже весело прикрашали ялинку.
Іван Васильович відкрив кран і сів на край ванни:
«Все вірно сказала Оксана, так воно й є. Вийшов на пенсію – і відразу відчув себе зайвим. А далі – ніби гірка пісня: лінощі, байдужість, навіть сумно стало…»
– Іване Васильовичу, все гаразд? – тихенько запитала Оксана, підійшовши до дверей.
– Так-так, зараз вийду, – відповів він.
За дверима стояв маленький Юрко й притопував у такт.
– Заходь швидше! – Дід пропустив онука.
За столом Іван Васильович був сумним. Відсторонено піднімав келих, коли тостували, лишень трохи пригублюючи.
– Тату, чому такий смутний? Свято ж, треба веселитися, не захворів часом? – спитав Микола, коли збиралися йти. Вони вже стояли у передпокої, а Оксана підштовхувала чоловіка поговорити.
– Ні, все добре, сину. Привози онуків на канікули. Чи не планували десь поїхати? – насилу посміхнувся батько.
– У нас же ремонт, Іване Васильовичу, нікуди не поїдемо. Вам теж треба відпочити, тому дітей до моїх батьків відправимо, вже домовилися, – втрутилася Оксана.
– Ну й добре, якщо так, сватам теж треба поняньчитися з внуками, – зітхнув батько.
Оксана щось пошепки сказала чоловікові.
– До неділі, батьки, заїду, продуктів привезу, – промовив Микола й вийшов.
Матір розвела руками:
– Які ще продукти, сину? Магазини під боком, у нас овочів повно, якщо щось треба – батько сходить.
– Навіщо його турбувати, Наталію Павлівно? Микола все привезе. Та й вам не треба без ліфта на п’ятий поверх тягатись, відпочивайте краще, – наполягала Оксана.
Син із родиною пішов, а мати ще довго бурчала:
– Оце ще, і внуків не дали, і в магазин ходити заважають… Що вона знову вигадала?
– Оксана ж гарна дівчина, Наталію, піклується про нас, не займай собі голову, – відповів Іван Васильович.
– Та нам не сто років, щоб так опікати! А виходить, ніби вже списали… І внуки тепер не наші.
– Привезуть, привезуть. Чи не чула – цього разу до сватів.
Мати замовкла.
«А може, і справді, я до Оксани занадто сувора? Вона найчастіше приходить, допомагає, завжди привітна, тактовна. А друга невістка тільки поїсти завітає – і банки з соліннями забирає. Про зятя й казати нічого…»
– Чого ти, Іване, такий сумний? – звернулася до чоловіка Наталія Павлівна.
– Втомився трохи, – махнув рукою він.
– Ага, зрозуміло. Відпочинь тоді, я тобі телевізор увімкну, – промовила вона.
Наталія Павлівна пішла на кухню розкладати помитий Оксаною посуд.
А Іван Васильович лежав на дивані й думав, думав, думав.
«Ось зараз не зміг онукові зірку допомогти повісити, а влітку на дачі як його підніматимеш, щоб сливу зірвати? А він же ще такий малий… Зовсім сили пішли.»
І тоді Іван Васильович вирішив – до літа треба себе в форму приводити. Щоб хоч не як у двадцятирічного, але онука підняти без зусиль міг.
І пішло-поїхало. Кожен день став багато ходити – для початку. Знайшов старі гантелі під ліжком, за пилом сховані. Почав піднімати – і навіть сподобалося! Потім і на турнік заглядав, поруч з парубками підтягувався.
Помалу сили поверталися. До літа він такий заряд відчув, що на дачі розібрав старий мотлох і облаштував для онуків ігровий куточок. Щоб їм було весело.
У серпні, коли сливи вже налилися, старший син привіз дітей на дачу. Даринка від ігрового майданчика була в захваті. І Юрко теж був радий. Цілий день дідусь із дітьми провів: то в саду грав, то на річку водив, то пісочні фортеці будував.
А наступного дня Юрко підійшов до сливи й попросив:
– Діду, а дістань мені он ту сливку.
– Та бери сам, Юрку! – радісно підхопив онука Іван Васильович і легко підняв його угору.
Юрко своїми маленькими рученятами аж три сливи зірвав.
– А я, дідусю, а я- І мене підніми! – зашаліла Даринка, і дідусь, сміючись, підхопив її теж у повітря, відчуваючи, як серце наповнюється теплотою та щастям.
