**Буря в родинному колі**
Кілька днів тому моя старша сестра Оксана запросила мене до себе. Пропонувала зустрітися, випити кави, поговорити про життя, як колись у добрі часи.
У нас велика родина: старший брат і кілька сестер. Оксані вже 38, вона мама чотирьох дітей. Середня сестра, Наталка, на чотири роки молодша, їй 34. Братові Тарасові зараз 32, а я, найменша, у свої 27 років тільки починаю власний шлях. Після мене народилися ще дві сестри-близнючки, їм по 25, і в кожної вже по троє дітей. Родина у нас галаслива, багатна, і кожен зайнятий своїми справами. Тому такі зустрічі — рідкість, і я щи втішилась запрошенню.
Оксана сказала, чекатиме мене на обід, і не терпіла заперечень. Я одразу задумалася, що принести її дітям. Зазвичай балу племінників: купую іграшки, солодощі, іноді навіть книжки. Але цього разу з грошима було туго. Я збираю на перший внесок за квартиру, і кожна копійка на вазі. Подумавши, вирішила, що фрукти — це корисний і приємний подарунок, і купила кілька кілограмів спелих яблук. З цим невибагливим дарунком вирушила до невеличкого містечка за Черніговом, де живе сестра.
Оксана зустріла мене тепло. Щойно я переступила поріг, діти кинулися до мене, радісні й галасливі. Сама господиня негайно пішла на кухню ставити чайник. У повітрі висіло очікування: на столі вже стояли десертні тарілки, а поряд лежала лопатка для торта. Усі, здавалося, чекали, що я, як завжди, привезу щось солодке й розкішне. Але замість цього я простягнула дітям сумку з яблуками.
І тут атмосфера змінилась. Діти, котрі ще хвилину тому сміялися, раптом замовкли. Подивилися на яблука, потім на мене і, начебто за командою, відсунули сумку. Не сказавши ні слова, вони розвернулися й пішли до своєї кімнати. Я збідувала. Оксана, що стояла в дверях кухні, подивилася на мене з таким виразом, ніби я скоїла злочин. А потім почалося.
— Серйозно, Іринко? Яблука? — голос у неї тремтів від ледве стриманого роздратування. — Ти взагалі вирішила заощадити на моїх дітях? Якщо не хочеш витрачатися, навіщо взагалі приїжджала?
Я спробувала пояснити, що зараз у мене важкий період, що я намагаюся збирати на майбутнє. Але слова застряли в горлі. Образа накатувала хвилями. Я почувалася приниженою, ніби мій скромний подарунок став приводом для осудження всього мого життя.
— Знаєш, Оксано, якщо для тебе важливі лише цукерки, а не я, то про що нам взагалі розмовляти? — випалила я, намагаючись не перейти на крик.
Чай так і залишився недопитим. Я схопила пальто й вийшла, грюкнувши дверима. У грудях клекотіла суміш гніву, болю й розчарування. Минуло кілька днів, але я досі не можу прийти до тями. Не знаю, чи зможу тепер дивитися на сестру без цієї гіркоти.
Кожен раз, прокручуючи в голові той день, я запитую себе: хіба справа лише в яблуках? Чи це щось більше, що накопичувалося роками? Може, у тому, що ми, такі різні, перестали розуміти один одного? Поки відповідей немає, але одне знаю точно: цей день залишив тріщину в наших стосунках, і я не впевнена, чи її можна залатати.
Сьогодні зрозумів: іноді найбільші бурі народжуються не в океані, а в родинному колі. І найголовніше — пам’ятати, що любов вимірюється не подарунками, а щирістю серця.
