Отака буря в родині
Кілька днів тому моя старша сестра Оксана запросила мене до себе. Каже: “Приходь, поспілкуємось за кавою, як у наші старі добрі часи”.
В нас родина велика: старший брат і кілька сестер. Оксані вже 38, вона мама чотирьох дітей. Середня сестра, Соломія, на чотири роки молодша — їй 34. Братові Тарасові зараз 32, а я, наймолодша, у свої 27 тільки починаю власне життя. Після мене народилися ще дві сестри-близнючки, ім’ям Дарина й Марʼяна, їм по 25, і в обох вже по троє дітей. Родина у нас гучна, багатолюдна, і кожен у своїх клопотах. Тому такі зустрічі — рідкість, і я щиро зраділа запрошенню.
Оксана сказала: “Приходь обідати”, і не приймала жодних заперечень. Я одразу задумалась, що б взяти дітям. Зазвичай я балую небожат: купую іграшки, тістечка, цукерки, інколи навіть книжки. Але цього разу з грошима було не дуже. Я збираю на перший внесок за квартиру, і кожна копійка на вазі. Подумала і вирішила, що фрукти — і корисно, і приємно, тому купила кілька кілограмів стиглих груш. З цим нехитрим подарунком я вирушила до невеличкого містечка за Тернополем, де живе сестра.
Оксана зустріла мене тепло. Щойно я переступила поріг, як до мене кинулися її діти — галасливі й радісні. Сама господиня негайно пішла на кухню поставити чайник. У повітрі відчувалося очікування: на столі вже стояли десертні тарілочки, а поряд лежала лопатка для торта. Схоже, всі чекали, що я, як завжди, привезу щось солодке й розкішне. Але замість цього я простягнула дітям пакет із грушами.
І тут атмосфера змінилась. Діти, що ще хвилину тому сміялись, раптом замовкли. Вони подивились на груші, потім на мене — і, ніби за командою, відсунули пакет убік. Не сказавши ні слова, вони розвернулись і пішли у свою кімнату. Я збентежилась. Оксана, яка стояла в дверях кухні, подивилась на мене з таким виразом, наче я зробила щось жахливе. І тоді почалось.
“Серйозно, Насте? Груші?” — її голос тремтів від ледь стриманого роздратування. — “Ти що, вирішила заощадити на моїх дітях? Якщо не хочеш витрачатись, навіщо взагалі приїжджала?”
Я спробувала пояснити, що зараз у мене непростий час, що я стараюсь збирати на майбутнє. Але слова застрявали у грудях. Обида накачувала хвилями. Я почувалась приниженою, наче мій скромний подарунок став приводом для осуду всього мого життя.
“Знаєш що, Оксано, якщо для тебе важливі лише цукерки, а не я, то про що нам взагалі говорити?” — випалила я, намагаючись не перейти на крик.
Чай так і залишився недопитим. Я схопила пальто і вийшла, грюкнувши дверима. У грудях кипіла суміш гніву, болю й розчарування. З тих пір минуло кілька днів, але я досі не можу прийти до тями. Не знаю, чи зможу тепер дивитись на сестру без цієї гіркоти.
Кожного разу, коли у голові прокручую той день, я запитую себе: невже справа лише у грушах? Чи це щось більше, що накопичувалось роками? Може, у тому, що ми, такі різні, перестали розуміти одне одного? Поки відповідей немає, але одне я знаю точно: цей день залишив тріщину у наших стосунках, і я не впевнена, чи її можна залатати.
