Отака історія сталася зі мною минулого тижня. Моя старша сестра Олеся запросила мене до себе в гості. Каже, давай поспілкуємось, вип’ємо кави, як колись у добрі часи.
У нас велика родина — старший брат і купа сестер. Олесі вже 38, у неї четверо дітей. Середня сестра, Соломія, на чотири роки молодша, їй 34. Братові Тарасові — 32, а я, наймолодша, тільки-но почала влаштувати своє життя. Після мене народилися ще дві близнючки — Леся й Даринка, по 25 років, і в обох уже по троє діточок. Родина у нас галаслива, всі заклопотані своїми справами, тому такі зустрічі — рідкість. Я дуже зраділа запрошенню.
Олеся сказала, що чекатиме мене на обід, і навіть слухати не хотіла про відмову. Я одразу задумалась — що ж взяти дітям? Звичайно, я люблю їх балувати: іграшки, тістечка, цукерки, інколи навіть книжки. Але цього місяця з грішми туго — збираю на перший внесок за квартиру, кожна гривня на рахунку. Нарешті вирішила, що фрукти — і корисні, і приємно. Купила кілька кілограм стиглих груш і вирушила до невеличкого містечка під Києвом, де мешкає сестра.
Олеся зустріла мене тепло. Лише переступила поріг — і діти вже біжать до мене, сміються, радіють. Сама ж господиня пішла на кухню ставити чайник. У повітрі відчувалося очікування — на столі вже були десертні тарілочки, а поруч лежала лопаточка для торта. Схоже, усі чекали, що я, як завжди, привезу щось солодке й розкішне. Але замість цього я простягнула пакет із грушами.
І тут атмосфера змінилася. Діти, які ще секунду тому сміялися, раптом замовкли. Подивилися на груші, потім на мене — і, немов за командою, відсунули пакет убік. Не сказавши ні слова, вони розвернулися й пішли до своєї кімнати. Я аж остовпіла. Олеся, яка стояла в дверях кухні, подивилася на мене так, ніби я щось жахливе зробила. А потім почалося…
— Серйозно, Марічко? Груші? — її голос тремтів від прихованого обурення. — Ти що, вирішила заощадити на моїх дітях? Якщо не хочеш витрачатись, то навіть не треба було приїжджати!
Я намагалася пояснити, що зараз не найкращі часи, що я коплю на майбутнє. Але слова застрявали в горлі. Обида накачувала, як хвиля. Я почувалася приниженою, наче мій простий подарунок став приводом судити все моє життя.
— Знаєш що, Олесю, якщо для тебе важливі лише цукерки, а не я, то про що нам взагалі говорити? — випалила я, намагаючись не перейти на крик.
Чай так і залишився недопитим. Я схопила пальто та вийшла, грюкнувши дверима. В грудях клекотіло від злості, болю й розчарування. З того дня пройшло кілька днів, але я досі не можу заспокоїтись. Навіть не знаю, чи зможу тепер дивитися на сестру без цієї гіркоти.
Щоразу, перебираючи в голові той день, я запитую себе: чи справді справа лише в грушах? Чи це щось більше, що накопичувалося роками? Може, ми просто стали настільки різними, що перестали розуміти одне одного? Поки відповідей немає, але одне я знаю точно — той день залишив тріщину в наших стосунках, і я не впевнена, чи її можна склеїти…
