Ти справді хочеш вийти заміж за людину, з якою познайомилася в інтернеті? Людмила Петрівна скептично оглядала майбутню невістку, ніби та могла пронести в дім підроблену купюру. Її погляд, важкий і оцінюючий, ковзнув по простій зачісці Соломії, її скромній сукні. Та ви ж один одного навіть не знаєте!
Соломія відчула, як по спині пробігли мурашки. Вони сиділи на кухні в хрущовці, де виріс Олексій. Кухня була маленькою, але затишною і до блиску чистою. Пахло ваніллю та старим паркетом.
Мамо, годі вже, втрутився син, Олексій, обіймаючи наречену за плечі. Ми познайомилися не в інтернеті, а в книжковому клубі. Спочатку лише спілкувалися онлайн. Півроку! І Соломія чудова!
Історія їх знайомства була такою: Соломія вела невеликий блог про старі, забуті книги. Олексій, інженер-програміст із тихою пристрастю до класики, натрапив на її пост про «Брати Карамазови». Їхня дискусія перейшла в особисті повідомлення, а потім у довгі дзвінки. Вони зрозуміли, що сміються над одними жартами, цінують одні й ті ж речі тишу, чесність, запах книжного пилу. Перша зустріч біля памятника Шевченку була не побаченням, а продовженням розмови. Він почувався із Соломією на диво легко, ніби вдома. Вона ж побачила в ньому трохи соромязливу людину з глибоким внутрішнім світом.
Чудова фыркнула Людмила Петрівна, навмисно гучно брязкаючи ложкою об фарфорову чашку. А те, що вона з іншого міста, без роботи тут, і взагалі хто її знає, що в неї на думці Я сина виростила, вивчила, а тут прийшла якась
Соломія стиснула зуби, але мовчала.
Вона вже зрозуміла: свекруха бачить у ній не людину, а абстрактну загрозу чужу дівчину, яка хоче забрати сина з-під материного крила. Людмила Петрівна була жінкою, чиє життя складалося з чітких правил і безкомпромісної боротьби із слабкостями. Після смерті чоловіка пять років тому вона ще міцніше стиснула коло турботи навколо єдиного сина.
Перші спроби подружитися зі свекрухою провалювалися.
Коли Соломія, стараючись із усіх сил, випекла яблучний пиріг із корицею та анісом, «як у її бабусі», Людмила Петрівна, відламавши крихітний шматочок, пробурмотіла:
Занадто солодко. У нас в родині так не готують.
Коли Соломія запропонувала допомогти із генеральним прибиранням, почулося сухе:
Не треба, я сама знаю, де що лежить. А то потім півроку шукатиму.
Залишившись із Соломією наодинці у своїй кімнаті, заставленій моделями кораблів і книжками з фізики, Олексій лише розвів руками:
Не бері до серця. Мама просто така. Рідна, але колюча, як їжак.
Я стараюся, тихо відповіла Соломія, дивлячись у вікно на однакові балкони. Просто жити у стані холодної війни дуже важко, а переїхати від неї ми зможемо не скоро.
Але Соломія не здавалася. Вона була з тих, хто вірить, що у будь-якій фортеці є потаємні двері.
Одного суботнього ранку Людмила Петрівна, витираючи полиці, дістала старий альбом і почала його переглядати. Соломія попросила дозволу і сіла поруч. І помітила, як свекруха затримала погляд на пожовтілому знімку, де вона сама, молода і усміхнена, стояла поруч із високим чорнявим чоловіком.
Це хто? обережно запитала Соломія.
Людмила Петрівна здригнулася, ніби її спіймали на чомусь забороненому.
Мій брат, Андрій, зітхнула вона, і в її голосі вперше прозвучала не колючість, а втомлена сумність. Ми посварилися. Років двадцять тому, якщо не більше.
А через що? ризикнула запитати Соломія, боячись зіпсувати момент відвертості.
Через дурниці. Земельну ділянку після батьків ділили. Обидва вперлися, як барани. Він сказав мені образливі слова, я йому у відповідь. І все. Живемо в одному місті, а ніби в різних всесвітах.
Соломія мовчала, але в голові вже зрі
