Сіра мишка
Соломія виглянула у вікно. На дитячому майданчику торохтіли малечі. Їхні матусі стояли неподалік і щось гаряче обговорювали, одночасно поглядаючи на дітей. Лавочка біля під’їзду була припорошена снігом.
Соломія швидко натягла чорні чоботи, коричневе пальто, таку саму в’язану шапку, взяла чорну шкіряну сумку і вийшла з квартири. Мить постояла, прислухаючись, чи не лунають десь на сходах чиїсь кроки, замкнула двері й спустилася униз.
Здалеку її можна було прийняти за бабусю. І тільки зблизу ставало зрозуміло, що їй років п’ятдесят або й менше. Обличчя нівечірнє, з дрібними очима й вузькими губами. Подивишся — і за хвилину вже забудеш.
Вона переїхала до цього будинку років двадцять тому. Ні з ким не спілкувалася, усіх уникала. Спочатку, як то буває, сусіди заходили по дрібниці: цибулину позичити, склянку борошна, коли лінь було йти до крамниці. Соломія відчиняла двері на довжину ланцюжка, якщо взагалі відчиняла, казала, що нічого немає, і тут же запирала замка. Незабаром сусіди перестали до неї звертатися.
Ніхто не бачив, щоб до неї хтось приходив у гості. Здавалося, вона зовсім одна на цьому світі, тому й така замкнута.
Звичайно, у неї були рідні. У невеличкому містечку жила молодша сестра з родиною. Але Соломія з нею не спілкувалася. Можливо, тому, що вся краса дісталася саме сестрі. Хто знає?
Чужа нога рідко заходила до її квартири. Хіба що сантехник або газівник з перевіркою. Соломія завжди вимагала посвідчення, уважно його вивчала, а іноді навіть дзвонила до контори, щоб упевнитися, що це справді службовець.
Нікому зла не робила. Грубого слова нікому не казала, не пліткувала, бо й спілкуватися було ні з ким. Поздоровається — і йде далі, похиливши голову.
За очі її називали «блакитною панчохою», сірою мишкою або старою дівою. Працювала вона все життя на одній роботі — бухгалтеркою в якійсь конторці. Сиділа за столом з суворим виразом обличчя, але справу робила чітко й у строк, за що її поважало керівництво. Завжди ходила в темній строгій сукні, з однією зачіскою — гладко зачесаними назад волоссям, зібраними на потилиці в маленький тугий вузлик.
Років у тридцять їй раптом захотілося дитини. Для себе. Тоді в її житті і з’явився єдиний чоловік — водій Ярослав. Заходив до неї іноді. Вона купувала йому сорочки, які він залишав у неї. Був одружений.
То дружина дізналася про його зв’язок із бухгалтеркою, то хтось із «доброзичливих» колег Соломії його вирадив, але через пару місяців Ярослав звільнився й зник у невідомому напрямку. А Соломія так і не завагітніла. Це було її єдине кохання.
Вона швидко заспокоїлася, вирішивши, що так навіть краще. Одній важко виховувати дитину, та й хто знає, яким виросте син. А дівчинку вона взагалі не хотіла. Навіщо народжувати на цей світ ще одну таку саму негарну й самотню душу, як вона?
Якось у крамниці вона набрала цілий пакет продуктів. До неї підійшов чоловік і запропонував допомогти донести до дому.
«Сама», — відповіла Соломія і кинула на нього такий погляд, що він миттю відійшов.
«От тобі й на. Допоможе. А потім стусаном по потилиці — і поминай як звали. Не на таку напав», — думала вона, ідучи додому.
Обдурити її було неможливо. Рахувала вона в умі відмінно, наче в голові вбудований калькулятор. Касир пробивав чек, а вона вже знала, наскільки її обдурили. Не кричала, не лаялася — просто дивилася своїми холодними очима. Касир, ніяковіючи, перераховувала і повертала гроші.
Одного разу в суботу вранці, незадовго до Нового року, у її квартирі пролунав несміливий дзвінок. Соломія зачекала, прислухаючись. Дзвінок повторився. Вона підійшла до дверей і глянула у вічок. Їй здалося, що на сходовому майданчику стоїть її молодша сестра.
«Хто там?» — спитала Соломія, а серце раптом забилося тривожно.
«Тітонько Соломіє, відчиніть. Це я, Олеся, ваша племінниця», — почула вона приглушений дверими голос.
«Племінниця? А тобі що потрібно?» — спитала вона недовірливо.
«Як вона мене знайшла? І навіщо?» — подумала Соломія. А потім згадала, що колись давно їздила до сестри та матері похизуватися новою квартирою. Мабуть, тоді й дала адресу. Про всяк випадок. Усі ці роки ніхто з рідних її не турбував. Про існування племінниці Соломія навіть не підозрювала. Значить, сестра вийшла заміж і народила дівчинку. Від цієї думки її губи скривилися.
Більше вона туди не їздила. Бо розпитуватимуть, а їй нічим похвалитися.
«Тітонько, мені потрібно з вами поговорити, відчиніть», — знову почула вона.
То ліниві нотки в голосі племінниці, то просто цікавість змусиВідтак Соломія зрозуміла, що останні двадцять років вона не боялася людей, а боялася жити.
