Мій син із невісткою не знали, що я теж потраплю на день народження снохи – їхня таємниця розбила мені сердце
У невеличкому містечку під Черніговом, де осіннє листя шаруділо під ногами, моє життя у 58 років перевернулося догори дригом. Звати мене Ганна Іванівна, і завжди вважала свою сім’ю своєю опорою. Та нещодавній день народження моєї снохи, куди я завітала без попередження, відкрив мені гірку правду, яка тепер не дає мені спокою.
Сім’я – моя гордість
Мій син Олег і його дружина Мар’яна – моя радість. Олег, моя єдина дитина, виріс добрим і працьовитим. Коли він привів Мар’яну, я відразу її прийняла як рідну. Молода, гарна, з легким сміхом – вона здавалася ідеальною парою для мого сина. Вони одружилися п’ять років тому, і з того часу я старалася бути ненав’язливою свекрухою. Приходила лише за запрошенням, допомагала з їхньою донечкою Софійкою, приносила домашні паляниці. Я гадала, що ми – одна велика родина, де панують любов і повага.
Мар’яна завжди була чемною, але трохи відстороненою. Я спила це на її зайнятість – вона працювала дизайнером, а Олег – інженером на фабриці. Їхнє життя кипить, і я не лізла не в свої справи. Та в глибині душі мені хотілося бути ближчою, відчувати себе потрібною. День народження Мар’яни став для мене шансом показати, як я її ціную. Я вирішила зробити сюрприз.
Несподіваний візит
У неділю, у день її свята, я прокинулася з усмішкою. Купила коробку її улюблених цукерок, вдягла найкращу сукню і, не попередивши, пішла до них. Я уявляла, як Мар’яна зрадіє, як ми посидимо за чаєм, посміємося. Зайшовши у під’їзд, я почула музику і гамір із їхньої квартири. «Святкують», – подумала я, і моє серце потеплішало. Я подзвонила у двері, очікуючи теплої зустрічі.
Двері відчинила Мар’яна, і її усмішка миттєво згасла. «Ганна Іванівна? Ви… як тут?» – пробубніла вона, явно збентежена. Я увійшла і завмерла. У вітальні було повно гостей: друзі, колеги, навіть батьки Мар’яни. Стіл ломився від закусок, усі сміялися, а Олег розливав вино. Але ніхто не чекав мене. Мій син, побачивши мене, побліднів. «Мамо, ти ж не казала, що прийдеш», – промовив він, і в його голосі я відчула ніяковість.
Таємниця, що вразила
Я намагалася триматися, усміхалася, вітала Мар’яну, але всередині все стискалося. Чому вони не запросили мене? Чому не сказали, що буде велике свято? Я почувалася чужою серед чужих людей. Гості перезиралися, а Мар’яна швидко пішла на кухню, ніби уникаючи мене. Олег намагався розрядити обстановку, але його жарти лунали фальшиво. Я пробула там півгодини, вручила цукерки і пішла, посилаючись на справи. На вулиці я розплакалася.
Вдома я перебирала той вечір знову і знову. Невже я так мало для них значу? Мар’яна завжди була стриманою, але я думала, що це її характер. А тепер я зрозуміла: вони не хотіли мене на цьому святі. Олег, мій хлопчик, якого я виховувала з такою любов’ю, не вважав за потрібне покликати свою матір. Їхня таємниця – їхнє небажання бачити мене – була ніж у серце. Я почувалася відкинутою, непотрібною, зайвою в їхньому житті.
Біль і питання
Наступного дня Олег подзвонив. «Мамо, пробач, ми не хотіли тебе образити. Просто Мар’яна планувала своє свято, і ми… не подумали». Його слова лунали пусто. Не подумали? Про власну матір? Я намагалася запитати, чому вони сховали від мене вечірку, але він ухилився: «Так вийшло». Мар’яна навіть не зателефонувала. Їхнє мовчання кричало голосніше за будь-які слова: я не частина їхнього світу.
Я згадувала, як завжди старалася бути гарною свекрухою. Не втручалася в їхнє життя, не нав’язувалася, приносила Софійці подарунки, допомагала, коли просили. Але, схоже, для Мар’яни я – лише тінь з минулого, яку потрібно терпіти. А Олег, мій син, обрав її сторону. Ця думка розриває мене на частини. Невже я втратила його? Невже моя любов і турбота нічого не значать?
Мій вибір
Я вирішила, що більше не приходитиму без запрошення. Якщо вони не хочуть бачити мене на своїх святах, я не буду нав’язуватися. Але як важко це прийняти! Софійка, моя онучка – моя радість, і думка, що я можу стати для неї чужою, нестерпна. Хочу поговорити з Олегом, але боюся почути правду. А що як він скаже, що Мар’яні я непотрібна? Що як я справді зайва?
У 58 років я мріяла про теплі родинні вечори, про сміх онуки, про вдячність сина. Натомість я отримала замкнені двері і холодне мовчання. Але я не зламаюся. Я знайду сили жити далі – для себе, для друзів, для тих, хто мене цінує. Може, почну подорожувати чи візьмуся за щось нове. Не знаю, що буде, але знаю одне: я заслуговую поваЯ зрозуміла, що моє щастя не залежить від дозволу інших – і з цього дня почала жити для себе.
