— Марічко, нагадай, де мій каву? — голос Леоніда Васильовича, її шефа, пролунав з дратівливими нотками.
— На верхній полиці, як завжди, — спокійно відповіла Марічка, відірвавшись від щоденника.
— Ну хоча б пам’ять у тебе гарна, на щось ж ти здатна, — усміхнувся він і грюкнув дверцятами шафи.
Офіс аж здригнувся. Так завжди. Так щодня. Леонід Васильович, сорокарічний красені із сивиною на скронях та завжди ідеальною зачіскою, був зіркою компанії. Його боялися, але поважали — за результати, за впевненість, за стиль. Марічку не боялися і не поважали. Її не помічали.
Вона стала частиною інтер’єру: непомітною, але необхідною. Папери — у неї. Контракти — вона друкує. Забудовані дні народження колег — вона нагадує. Тільки ніхто не каже «дякую».
— Марічко, принеси води, у нас нарада за десять хвилин! — кинула колега з бухгалтерії.
— Несу, — зітхнула вона, беручи графин.
Все її життя в цьому офісі проходило в режимі тіні. А почалося з надій. Колись вона із відзнакою закінчила університет, навіть мріяла про аспірантуру. Але мати захворіла — довелося йти працювати. Влаштувалася у велику компанію «Соняшник Груп» — спочатку помічницею відділу, потім секретаркою директора.
П’ять років. П’ять років вона носила каву, слідкувала за календарем шефа і мовчки слухала приниження. Ніхто не знав, що всі ці п’ять років вона вела детальний щоденник подій. А останні півроку — ще й увімкнула диктофон.
Леонід Васильович, улюбленець інвесторів, поводив себе все впевненіше. У приватних розмовах обговорював, як завищити вартість контрактів, кого «переконати» серед конкурентів, як «підмазати» аудитора. Він думав, що поряд — пусте місце. А поруч була Марічка.
— Марічко, зайди, — одного дня Леонід підкликав її, не відриваючись від телефону. — Слухай, тут нова дівчина має прийти, стажерка. Розкажи їй, де кава, де туалет, де сидіти. Інше — не твоя справа. Ти ж у нас, як та мама-кукушка?
— Звісно, — кивнула вона і вийшла, записавши час і фразу в блокнот. Вона записувала все — вже на автоматі.
Пізно ввечері, коли офіс пустів, вона відкривала ноутбук і заносила дані в таблицю. У неї були аудіозаписи, скани документів, цитати з листувань, роздруківки переписок із постачальниками. Вона знала: рано чи пізно — це все знадобиться.
І цей момент настав.
Наприкінці березня в офісі пішла чутка: готується позапланова перевірка. Хтось із інвесторів помітив дивну невідповідність у звітах. Того ж дня Леонід Васильович викликав її до себе.
— Марічко, треба трохи підправити цифри у звіті. Ти ж у нас вмієш, — він підморгнув і простягнув флешку. — Тільки тихо. Ти ж розумна дівчина. Нікому не кажи.
Вона взяла флешку. Ввечері скопіювала все. Зробила резервні копії. І написала листа. Не до поліції — туди вона не вірила. Вона надіслала досьє з поміткою «анонімно» у головний офіс «Соняшник Груп», де сиділи справжні акціонери.
Минуло три тижні. Вона продовжувала ходити на роботу, ніби нічого не сталося. Доки одного дня в офіс не увійшли люди у чорних костюмах.
— Леоніде Васильовичу? Вас запрошують на внутрішнє розслідування. Прошу з нами.
Марічка спокійно поклала флешку в кишеню.
У компанії почалася паніка. Бухгалтерія гула, як вулик. Когось звільнили, когось відсторонили. Але найбільше постраждав, звісно, Леонід.
А через два тижні її викликали до головного офісу.
— Марічко Вікторівно, ми уважно вивчили матеріали. Завдяки вам вдалося зупинити махінації та врятувати репутацію компанії. Нам потрібен хтось надійний, хто знає структуру зсередини і зможе навести порядок у філії. Ви готові спробувати себе у ролі тимчасової керівниці?
Вона не одразу повірила.
— Я? Керівниця?
— Так. Ми бачимо у вас потенціал. І головне — ви не згнулися, коли могли. Це цінно.
…
Через місяць кабінет Леоніда став її. Вивіска на двеІ тепер, коли вона дивилася у вікно на вечірнє місто, вона знала – нарешті стала тією, ким завжди мала бути.
