Ох, слухай, відчуваю, як у мене просто земля з-під ніг йде: свекруха хоче до нас переїхати, а свою квартиру віддати доньці!
Мене звати Оксана, мені тридцять шість, я заміжня за Тарасом, і ми разом вже майже десять років. У нас росте донечка Соломія — їй незабаром шість. Ми з чоловіком працюємо, стараємось, як можемо, і влаштовуємо наше життя, нікого не зачепивши. Але, схоже, моя терпимість ось-ось лусне.
З самого початку нашого шлюху нас ніхто не підтримував. Ані копійки нам ніхто не дав на старт. Спочатку ми з Тарасом тіснотились на орендованій квартирці, платили за неї, працювали майже без вихідних. Мета була одна — накопичити на перший внесок за іпотеку і нарешті мати своє. Відпустка? Яка там відпустка! Ми навіть нову кофту собі не купували — тільки найнеобхідніше, і то за списком.
Через три роки такого режиму ми, нарешті, купили двокімнатну у центрі Києва. Так, у кредит. Так, тягар ще той. Але це було НАШЕ. Ми пишалися собою. Залишилось ще кілька років виплат, але вже полегшало. Ми були щасливі просто тому, що жили самі. Ніхто не вказував, коли мити підлогу, чим годувати дитину чи куди класти шкарпетки. Наш світ належав нам.
А потім настав вечір, що все змінив. Я прийшла з роботи втомлена, але радісна, бо вдома мене чекали коханий чоловік і донька. Та разом із ними на кухні сиділа його мати — моя свекруха Надія Степанівна. Виглядала вона дуже оживлено, наче принесла хороші новини. Я помилилася.
— Оксанко, я прийняла рішення, — серйозно сказала вона. — Я збираюсь переїхати до вас. А свою квартиру віддам Мар’янці.
Світ перед очима почав розпливатися.
Мар’янка — молодша сестра Тараса. Двоє дітей, жодного офіційного шлюбу, постійні борги та нескінченні проблеми. Свекруха все життя з неї пилинки здувала. Усе Мар’янці, все заради неї. Тарас завжди був на другому плані. А тепер виходить, що і наше життя має стати їй жертвою.
Я намагалася стриматися.
— Вибачте, Надіє Степанівно, але у нас двокімнатна квартира. Нас тут і втрьох тісно. Куди ви збираєтесь поміститись?
— Ой, що ти розводиш, донечко! — защебетала вона. — Я тільки ввечері приходитиму, поїм і спати лягатиму. Весь день на вулиці. З онукою допоможу, приберуся, тобі ж легше буде. Ну не виганяти ж мені доньку з дітьми на вулицю — у неї ж нічого нема!
А в нас, виходить, усе є? Ми за це «усе» десятиліття себе по краплині збирали, ночами не спали, щоб донечка жила в теплі й спокої, щоб ми мали свій затишний куток. Я не з тих, хто легко здається, тому прямо сказала:
— Пробачте, але я проти. Не хочу, щоб хтось нам нав’язувався в дім. Я тут господиня. Ми самі створили цей затишок.
Свекруха змінила тон. Зникли «донечки» та «допомога». З’явились звинувачення, що я егоїстка, що думаю лише про себе. Що от вона, стара жінка, не може кинути доньку в біді, а я, бач, переймаюсь своїм комфортом.
Тарас… Він сидів мовчки. Мовчки! Наче це не його мати збирається втрутитись у наш спокій, а сусідка прийшла по позичити цукру. Я дивилась на нього і не пізнавала. Він застряг між двома жінками, яких кохає. Тільки одна з них — дружина, з якою він будує життя, а друга — мати, для якої він назавжди лишиться хлопчиком з ранцем.
Пізніше я намагалась поговорити з ним наодинці. Але він лише поВін лише зітхнув і промовив: “Дай мені трохи часу, я знайду вихід”.
