Лавочка для двох
Сніг уже зійшов, але земля в парку ще була темною й вологою, а на доріжках лежали вузенькі смуги піску. Марія Олексіївна йшла потихеньку, тримаючи сумку з продуктами, і дивилася під ноги. Вона вже давно виробила звичку помічати кожну ямку, кожен камінець. Не те щоб вона була така вже обережна за характером, просто після перелому руки три роки тому всередині оселився страх упасти і тримався донині.
Жила вона сама у двокімнатній квартирі на першому поверсі в старій девятиповерхівці на Оболоні. Колись тут усе бриніло голосами, запахами борщу й щойно смажених дерунів, грюканням дверей. Зараз тиша. Телевізор бурчав фоном, та Марія Олексіївна дедалі частіше ловила себе на тому, що не слухає просто дивиться у Лігу сміху чи новини, доки бігає строка. Син дзвонив щонеділі по вайберу швидко, між справами, але ж дзвонив. Внук на екрані смішно витанцьовував, показував конструктор. Марії було приємно, радісно, але після дзвінка кімната знову накривалася тиха й застигла.
Вона жила за розкладом. Вранці фіззарядка, ліки, вівсяна каша. Потім нетривала прогулянка до парку і назад, щоб кров розігнати! як казала дільнична лікарка. Далі прибирання, приготування, трохи кросворду, потім погода й політика по телевізору. Ввечері серіал та вязання. Не те щоб у порядку було щось особливе просто режим не давав розвалитися, як вона пояснювала знайомій сусідці.
Сьогодні вітер стояв холодний, але сухий. Марія Олексіївна дійшла до своєї улюбленої лавки через дорогу від дитячого майданчика й обережно присіла на край, поставила сумку поруч, перевірила, чи замок зачинила. Поряд в пісочниці бігали двоє хлопят у яскравих комбінезонах, а мами розмовляли, не зважаючи на перехожих. Вирішила трохи посиджу й додому.
З іншого боку парку до зупинки крокував повільно Григорій Степанович. Він теж звик усе рахувати: до газетного кіоска шістдесят чотири кроки; до поліклініки сто двадцять; до зупинки девяносто один. Так якось легше думати, ніж про те, що вдома на нього ніхто не чекає.
Колись працював слюсарем на Ленінській кузні, їздив у відрядження, сперечався з майстрами, сміявся з хлопцями під курилкою. Завод давно закрили, колеги розїхалися хто куди, когось уже нема (пішов до осіннього саду). Син у Львові, раз на рік приїздить, та й то в поспіху. Дочка живе в сусідньому будинку, але двоє малих і кредити їй зараз не до батька. Він не ображався, казав собі, що має ладити сам. Однак вечорами, сидячи в порожній кухні під шипіння батареї, сам ловив себе на думці а раптом хтось загримить замком?
Сьогодні купив хліба, заодно зайшов по ліки в аптеку (на всяк випадок, щоб не довести до кризи, суворо попередила лікарка). Перелік потрібного тримав у кишені, написаний ручкою по-старечому крупно. Руки трохи тремтіли, коли діставав записку перевірити, чи нічого не забув.
Біля зупинки побачив: автобус тільки що поїхав, люди розбігаються. На лавці сиділа жінка в світло-сірому пальті та блакитній в’язаній шапці, поряд сумка. Жінка дивилася не на дорогу, а в парк.
Незручно було стояти поперек ниє. Лавка була майже пуста, але Григорій Степанович завжди трохи соромився підсаджуватися до незнайомої. Ще чого подумають Однак вітер пронизував до кісток, і він таки наважився.
Дозволите приєднатись? чемно спитав, трохи нахиливши голову.
Жінка обернулася. Очі сірі, теплі, з тонкими зморшками.
Сідайте, будь ласка, сказала вона й відсунулась з сумкою.
Сів обережно, сперся руками об лавку. Помовчали. Промайнула машина, лишивши після себе запах бензину.
Автобуси як коти стали коли треба, їх нема, порушив він мовчанку. Ледве одвернувся вже й поїхав.
Авжеж, кивнула жінка. Я вчора тут пів години чекала. Ще пощастило, що дощ перестав.
Він приглянувся: лице ніби й незнайоме, але зараз тут стільки нових людей після ремонту будинків.
Ви звідси, поряд живете? обережно спитав.
Он через вулицю, показала на хрущовку. Біля магазину, перший підїзд. А ви?
Я з того боку парку, в багатоповерхівці.
Знову затишшя. Марія Олексіївна подумала, що розмова на зупинці дрібниця: перекинулися фразою і забули. Але чоловік виглядав дуже втомленим, навіть розгубленим, хоч і тримався достойно.
У поліклініку? кивнула на пакет з лого аптеки.
Та, купив ліки. Тиск підвищується, похитав пакунком.
А я так, по дрібницях, потрібне щось докупити. Та й пройтись треба, а то зовсім з дому не вийдеш, відповіла Марія.
Це слово з дому відгукнулося тяжким болем. Воно прозвучало занадто пусто.
Автобус нарешті підкотив. Люди зсунулись до краю, піднялись. Чоловік також встав, трохи зніяковів.
Григорій я, нарешті обізвався. Степанович.
Марія Олексіївна, усміхнулася. Дуже приємно.
У транспорті пасажири розійшлися в різні боки: Марія вхопилася за поручень і дивилася у вікно, поки автобус підскакував на ямах. У якусь мить вона зустріла погляд Григорія через голови. Він кивнув, і вона відповіла так само.
Через пару днів зустрілись знову вже в парку. Марія Олексіївна сиділа на улюбленій лавочці, коли помітила знайому постать: Григорій ішов, спираючись на нову тростину ще недавно її не мав. Видно, вирішив не ризикувати.
О, знайома по зупинці, усміхнувся він, можна присісти?
Будь ласка, сказала вона, і цього разу навіть зраділа.
Сів, поставив тростину поруч.
Добре тут: дерева, діти бігають. А вдома лише стіни й тиша, озирнувся чоловік.
Ви самі мешкаєте? спитала вона.
Сам, кивнув. Дружина померла сім років тому. Діти у своїх справах. А ви?
Так само. Чоловіка давно нема, син із сімєю в Тернополі. Дзвонять, та знизала плечима.
Він зрозуміло кивнув.
Дзвінки це добре. Але вечорами телефон мовчить.
Ці прості слова несподівано зігріли її душу. Ще поговорили про погоду, ціни в магазині, зміни у лікарні потім розійшлися, але чогось наступного дня знову зустрілися на прогулянці в один і той самий час.
Так і почались їхні засікання спершу випадково, а потім уже й спеціально підлаштовувались: чи до магазину разом, чи до поліклініки. Марія сама не помітила, як стала під неї підлаштовуватися: то кашу зранку швидше зварить, то нарочно повільніше вдягатиметься.
Удвох ходили до поліклініки, обговорювали аналізи й сварили електронну чергу, яку Марія все не могла опанувати.
То ж треба через дію записуватись! пояснювала дівчина на стійці реєстрації.
Який ще інтернет? сміялася Марія в коридорі, у мене кнопковий телефон, ледве тримається.
Григорій хитав головою:
Я вам допоможу, запропонував він. В мене на планшеті син поставив ті додатки. Розберемось разом.
Вона спершу відмахувалася, мовляв, що я буду молодь наздоганяти, а потім усе одно погодилася. Сиділи біля поліклініки, він читав, де натискати. Інколи клацав не туди, трохи сердився, Марія сміялась від душі.
Ось, бачите? тріумфував він, можна вибрати лікаря і час. Тільки пароль треба записати.
Я так і зроблю, впевнено відповіла. В мене зошит для цього.
Бувало, вона помагала йому зі сплатою комуналки: Григорій приносив квитанції, складав на стіл, тяжко зітхав.
Раніше ж усе було просто, дивувався він. Прийшов у ощадку, заплатив і йди з Богом. А тепер штрих-коди, платформи
Головне не плутати, суворо казала Марія. От це за світло, це за воду.
Поки чекали, пили чай, вона ставила на стіл банку зі смородиновим варенням, він бублики. За вікном діти ганяли на велосипедах. Марія ловила себе на думці, що їй приємно, як Григорій чемно складає квитанції, питає ради, навіть сперечається.
Я за себе заплачу, бурчав він, коли просила перевести плату через термінал. Не треба мені няньки.
Я ж не нянька, образливо відповідала. Ви мені гроші даєте, я лише помагаю.
Він трохи ніяковів, але погоджувався. Всередині у нього ворушилося щось дивне вдячність, а ще трохи сором.
Бувало сперечались. Якось заговорили про дітей:
Син все кличе: Тату, продавай квартиру, до нас їдь, навіщо тобі тут? А я як? В них затісно, а тут хоч усе своє.
І мені син каже: Мамо, переїжджай. У них хата нова під Києвом, кімнат вдосталь. А я все відтягую, тут могила чоловіка, подруги.
Там вам буде геть чужо, сказав Григорій. Всі зайняті, ви самі, а тут рідне.
А тут кому потрібна? спокійно сказала Марія.
Він образився, замовк.
Вибачте, буркнув. Думав, вже як друзі
Слово застрягло. В їхньому віці друг звучало наче занадто гучно.
Я не про вас, мяко заспокоїла вона. Просто буває страшно, що виїдеш і все обірветься.
Він кивнув, але мовчали йшли іншу частину дороги.
Кілька днів вони не бачилися мокрий сніг, вітер. Марія ще іноді виходила, а Григорія не видно. Вмовляла себе: ну, справи, може й застудився, не може ж телефонувати незручно.
На четвертий день повертається додому у поштовій скриньці листок: Марії Олексіївні. Я в лікарні. Григорій С. Ні номера, ні відділення нічого.
У неї руки затрусилися. Сиділа на табуреті і пильно дивилась на записку. Що ж трапилось? Інфаркт? Хто допоміг? Як дізнатися?
Пригадала, як він якось згадував кардіологічне відділення центральної поліклініки. Знайшла у записнику телефон реєстратури. Зателефонувала, довго чекала, слухала, поки зєднували. Зрештою назвали номер палати, дозволили приходити.
Ніколи Марія лікарень не любила запах ліків та антисептика одразу трусив руки. Та наступного дня вона вже стояла з пакетом яблук і печивом під дверима.
У палаті троє: біля вікна ще один дідусь, при дверях молодий з гіпсом, посередині Григорій Степанович. Побачив, спершу розгубився, а потім посміхнувся, полегшено.
Як ви мене відшукали? питає.
Як ниточкадо клубочка, усміхнулась. Що трапилося?
Серце прихопило. Лежу, кажуть відлежати треба.
Обличчя блідіше, під очима тіні, але очі знайомі.
Діти знають? питає.
Дочка приходила, борщ занесла. Сина ще не турбував Не хочу, щоб переживав.
Потім додає, відводячи погляд:
Дочка цікавилась, хто та жінка записочку приніс. Сказав знайома допомагає по справах.
Марії стало прикро знайома допомагає по справах звучить аж надто сухо.
Вона сіла.
Ну, я ж справді сусідка
Він одразу завагався:
Я не те мав на увазі. Знаєте, скажи дітям подруга, жартувати почнуть: Папа, ти що молодий?!
Ми дійсно вже не молоді, посміхнулась Марія, але людиною бути це назавжди.
В палаті запала тиша. Старенький при вікні вдав, що спить.
Я от лежав тут уночі та думав, що страшно не вмерти, а залишитися так щоб ніхто не дізнався, тихо сказав Григорій. Діти не тут. А тут згадав про вас і полегшало.
У Марії до горла підкотився клубок. Виглянула у вікно на пластиковий стаканчик із зівялим вазоном.
Я теж про це думаю, сказала. Але роблю вигляд, що не боюся.
Не смішно це, виважено відповів він.
Вони перезирнулись і вперше обидва по-справжньому усміхнулися.
У цей момент увійшла жінка середнього віку з торбою. Дуже схожа на Григорія очі, підборіддя.
Тату, борщу принесла. А це хто? запитала.
Це Марія Олексіївна, впевнено представив він. Знайома, разом гуляємо, допомагає з комуналкою.
Дякую, що допомагаєте, сказала дочка. Він впертий, все сам та сам.
Марія лише усміхнулась:
Ми часом просто гуляємо разом.
Сказати щось більше було несміливо.
Дочка її проводжала й додала:
Дякую, мені часто ніколи. Якщо щось серйозне телефонуйте мені.
Виписали Григорія у квітні. Водій служби привіз, дочка зібрала речі й поприбирала. Зранку він вийшов у двір з тростиною, і попрямував у парк.
Марія вже сиділа на лавці.
Ну як ви? всміхнулась.
Живий. А далі буде.
Сіли поряд. Довга пауза, лише шум дітей у дворі.
Я от у лікарні думав, почав Григорій, не хочу набридати, щоб ви почували якісь обовязки. Знаю, ніби допомагаєте, але ж у вас теж свої турботи…
Які турботи? Магазин, серіал та й усе. Не перебільшуйте, відказала Марія.
Все одно Я не хочу, щоб були за мною доглядати з примусу. Я дорослий, не маленький.
Вона уважно подивилась на нього:
А я хоч би раз просила, щоб хтось за мною доглядав? Хіба у двох крок легший? Давайте домовимося: ніхто нікому не нянька. Просто, якщо хочеш поговорити телефонуєш, йдеш на прогулянку підходь. Якщо щось серйозне разом справимося.
Гаразд, кивнув він. Просто бути поруч.
З того часу між ними стало ще простіше й спокійніше. Скільки дозволяє здоров’я разом за продуктами, на ринок, у парк. Інколи чай у Марії, інколи поради Григорія з дому: змішувач підтікає. Він приходив, дивився, викликав сантехніка, бо вже сам не ризикував лізти під раковину.
Разом на ринку торгуються, жартують, діляться новинами. Дорогою назад лають ціни, але обом якось легше на душі.
І син Марії, і дочка Григорія по-своєму реагували.
Мамо, хто такий цей Григорій Степанович? обережно спитав син.
Сусід, допомагаємо одне одному. Я йому з комуналкою, він мені з телефоном.
Головне, щоб не підвів, бурчав син.
Дочка Григорія теж:
Тату, не спихай все на Марію, вона не санітарка!
У нас свої домовленості, спокійно відповідав він.
Літо прийшло тихо. Парк зацвів. На лавці біля майданчика майже завжди разом сиділи Марія Олексіївна й Григорій Степанович: двоє поруч не старість і не молодість, просто життя.
Одного вечора сиділи, дивилися, як хлопці ганяють мяча.
Раніше я думав, що старість то вже кінець. А зараз бачу: щось нове починається. Не так, як у молодості, зате не менш важливо, промовив Григорій.
Це про нас? тихо усміхнулася Марія.
І про нас теж. Не знаю, як це зветься дружба, напарництво Мені з вами не так лячно.
Мені також, відповіла Марія. Ніколи, лягаючи увечері, я не думала, що хтось помітить, якщо не прийду в парк. А тепер знаю: принаймні одна людина за мене переживатиме.
І я підніму весь підїзд! засміявся Григорій.
Так і домовились, погодилася вона.
Вони ще трохи посиділи, потім піднялись повільно, разом, кожен із свого боку стежки. На розі попрощалися.
Завтра в поліклініку? спитав він.
Так. Треба кров здати. Ви зі мною?
Звичайно, кивнув. Але у кабінет без мене, а то вам і мою кров заберуть.
Вона засміялася.
Домовились.
Поверталася додому, Марія Олексіївна повільно підіймалася сходами, відкривала двері у тиху квартиру. Поставила сумку, увімкнула чайник, виглянула у вікно на двір. Григорій біля свого підїзду махнув рукою. Вона махнула у відповідь.
Заварила чай, дістала окраєць хліба, сіла за стіл. На другому стільці лежав її старенький шалик. Поклала руку, відчула: у цій тиші зявилась важлива нова нота. Виявляється, тиша буває насичена очікуванням, турботою. Десь поруч, через двір, є людина, котра завтра піде з нею до лікарні, посидить у коридорі, покритикує, запитає, як вона себе почуває.
Старість усе одно не поділася. Болять суглоби, ліки за розкладом, ціни ростуть. Але в середині зявилася опора. Не чудо, не порятунок, просто лавочка для двох. Там, де разом легше чекати, переживати, просто жити крок за кроком іти по життю, але не зовсім наодинці.
