Ми з дружиною розлучалися, і почали ділити нажите. І тут незадача. «Забирай це!» — сказала вона. «Ви з ним — два сапоги пара!»
Так у нас з’явився чудовий какаду з котячим ім’ям Маркіз, якого моя мама перейменувала в Кешу.
Цей папуга дістався мені під час розподілу майна, хоча формально до спільного не належав — він жив у її домі ще до нашої зустрічі.
Кеша був гарний у всьому, але одне нас дратувало: він не говорив. Ми всіляко намагалися витягти з нього хоча б слово, але марно. Кеша мовчав, як партизан на допиті. І лише дідусь не схвалював наших спроб.
«Відчепіться від папуги!» — бурчав він. «Вам більше поговорити ні з ким?»
Мабуть, тому вони з дідусем і знайшли спільну мову. Папуга влаштовував дідуся як слухач, а Кеша любив, похиливши голову, слухати його розповіді, коли той щось лагодив чи вечором сідав за чарку.
Зрештою ми вирішили показати Кешу сусідці, яка тримала двох балакучих хвилястих папужок і вважалася фахівцем у навчанні птахів українській мові. Зрозуміло, Кеша вразив її.
Вона була в захваті! Довго ходила навколо нього, клацала язиком, щось приговорювала, а потім раптом захотіла погладити. Протягнула руку й торкнулася сплячого папуги.
Кеша відкрив одне око, невдоволено подивився на незнайому жінку — і раптом чітко промовив:
«Відчепіться від папуги!»
Сусідка ледь не впала в обморок, а Кешу з того дня як прорвало. Ніби за анекдотом про німого хлопчика, який одного разу за обідом раптом сказав: «Суп пересолений!», а на запитання: «Що ж ти мовчав десять років?» — відповів: «До цього все було нормально!»
Так само й Кеша. Мовчав-мовчав — і раптом заговорив. Біда в тому, що говорив він голосом, інтонаціями і, головне, словниковим запасом дідуся. Дідусь, ще дужкий старий, був на війні водієм, повернувся без ноги і все життя працював плотником. За словом у кишеню не ліз, і лексикон мав відповідний. Чому Кеша обрав саме його — загадка, але факт: лаявся папуга так само віртуозно, як і дідусь.
Сусідку це шокувало, але не зупинило. Вона вирішила взяти над ним шефство — навчити гарним манерам і правильній українській мові. Майже щодня вона приходила і займалася з ним за якоюсь імпортною методикою.
Дідуся це сердило, але він стримувався. Тільки після її візитів невдоволено бурчав під ніс. Зрозуміло, що саме. Врешті, побачивши, що всі її зусилля марні, сусідка, на радість дідусеві, кинула цю справу.
А через пару місяців, коли ми всією родиною пили вечірню каву, вона заглянула до нас, поцікавитися, як Кеша. Папуга, побачивши її, підняв голову й раптом промовив:
«Бережіть папугу! Кеша — пташка дорога!»
Це була фраза, якій сусідка намагалася його навчити. І навіть те, що Кеша вимовив її дідусевим тоном, не затьмарило її радості. Здавалося, вона ось-ось заплаче від зворушення. А папуга, поглянувши на неї, додав тим же голосом:
«Краще б кота вчили говорити, дурна товстуха…»
