Варвару в селі осудили того ж дня, як тільки стало видно круглий живіт під вилинялим светром. Сорок два роки! Вдова! Який сором!
Чоловіка її, Стефана, вже десять літ у сиру землю схоронили, а вона на тобі, із животом.
Від кого? шепотілись жінки біля криниці.
Хто його знає! кивали інші. Тиха, акуратна а бачиш куди вивело! Попалася.
Дочки на виданні, а мати гуляє! Ганьбище!
Варвара нікого не помічала. Повертається з пошти важка сумка перетискає плече й очі не зводить із землі. Тільки губи міцніше стискає.
Знала б вона, до чого це призведе може, й не встряла б. Але як не встряти, коли рідна кровинка у сльозах тоне?
А все почалось не з Варвари, а з її доньки Ганусі
Ганнуся справжня лялька, копія небіжчика-батька Стефана: білява, ясні сині очі. Все село задивлялось на неї. А молодша, Лукяна, вся в матір темне волосся, карі очі, строга і тиха.
Варвара для своїх дівчат і душу б віддала. Удвох їх піднімала: вдень листоноша, ввечері на ферму худобу поїти та доїти. Все для них, рідних.
Дівчата, навчайтесь! говорила їм. Не хочу, щоб, як я, все життя по болотах таскатись та сумки волочити. До міста вам, у люди!
Ганнуся й поїхала у Львів. Як птах вилетіла. У вступ у торгово-економічний. Там її одразу помітили.
Світлини надсилала: то кавярня яка, то в дорогій сукні на параді. І наречений там у неї зявився син якогось великого начальника. «Мама, він мені обіцяв купити хутро!» писала вона.
Варвара тішилась, а Лукяна хмурилась. Вона після школи залишилась у селі, влаштувалась санітаркою в амбулаторії. Мріяла про медсестру, та грошей не було.
Уся мізерна пенсія по втраті годувальника та Варварина платня йшли на Ганнусю, на її «львівське» життя.
***
Того літа Ганнуся приїхала, не така, як завжди: не смішлива, не розцяцькована пригнічена, бліда.
Два дні у кімнаті сиділа, а на третій Варвара зайшла, а вона ридає в подушку.
Мамо мамо я пропаща
Відкрилася. Її «золотий» наречений погуляв та й кинув. А вона вже на четвертому місяці.
Позбуватися пізно, мамо! вила Ганнуся. Що ж робити? Він мене бачити не хоче! Сказав, якщо рожу ні копійки не дасть! А мене й з інституту виженуть! Життя скінчилось!
Варвара сиділа, як паралізована.
Доню невже ти не вбереглась?
Яка різниця! закричала Ганнуся. Що тепер?! В дитбудинок? Чи на смітник викинути?!
У Варвари серце ледь не зупинилось. Віддати онука в дитбудинок?!
Ту ніч не спала. Ходила хатою мов мара. На світанку сіла до Ганнусі.
Все буде, сказала трохи тремтячим голосом. Народимо.
Мамо! Та як?! кинулась Ганнуся. Усі ж дізнаються! Ганьба ж яка!
Ніхто не довідається, твердо відказала Варвара. Кажемо що мій.
Ганнуся не повірила.
Твій? Мамо, ти розумієш?! Тобі вже 42!
Мій, повторила жінка. Поїду до тітки у район, ніби допомагати. Там і народжу, там і посиджу. А ти сідай у Львів, довчайся.
Лукяна, що спала за тонкою стінкою, чула все. Плакала у подушку, проклинаючи біду цю і сестру.
***
За місяць Варвара поїхала. Село покепкувало, та й забуло. За півроку повернулась не сама, із голубим конвертиком.
Ось, Лукянко, сказала блідній доньці, знайомся: це твій братик Миколка.
Село ахнуло. А от тобі й «тиха» Варвара! Вдова і раптом з дитиною.
Від кого там? знову гули: чи не від сільського голови?
Та нє, той старий вже. Може, від агронома! Гарний мужик!
Варвара мовчки терпіла усі пересуди. Почалося її нове життя не позаздриш: Миколка кричущий, неспокійний. Варвара ледве на ногах трималася.
Пошта, ферма а тепер ще й ніч біля колиски. Лукяна все робила, не питаючи: і пелюшки прала, і гойдала «братика». А в серці пече образа.
Ганнуся листи шле зі Львова. «Мамо, як ви? Я так скучила! Грошей немає, й самої немає сили. Але скоро вам подам!»
Гроші прийшли аж за рік Одна тисяча гривень. І джинси, що Лукяні малі на два розміри.
Варвара крутиться-крутиться. Лукяна поруч. Її доля теж зламана: хлопці задивляються, а швидко відвертаються. Кому треба наречена з таким «скарбом»? Мати-гульвіса, «брат» байстрюк.
Мамо, якось сказала 25-річна Лукяна, може, скажімо людям правду?
Що ти, доню! злякалась Варвара. Не можна! Ганнусю згубимо! Вона ж вийшла заміж. За хорошого чоловіка.
І справді: Ганнуся влаштувалася, закінчила інститут, вийшла за бізнесмена, подалась у Київ.
Світлини слала з Єгипту, з Туреччини. На фото така собі столична пані.
Про «брата» не питала. Варвара сама писала: «Миколка вже у перший клас пішов. Пятірки носить».
Ганнуся у відповідь слала дорожезну, але непотрібну для села іграшку
Так минав час. Миколці вже вісімнадцять.
Впятеро виріс, хлопець красень! Високий, сині очі, веселий, рук не цурається. Матір (тобто Варвару) обожнював. І Лукяну також.
Лукяна вже звикла. Старша медсестра у районній лікарні.
Стара діва, шепотіли за спиною. Але й сама вже на собі хрест поставила: все життя біля матері й Миколки.
Миколка закінчив школу із золотою медаллю.
Мамо, їду у Київ! Буду вступати! радісно виголосив він.
У Варвари стиснуло серце. Київ… Там Ганнуся.
А може, в наш обласний? тихо спитала.
Та ні, мамо! Пробиватись треба! Я вам показу! Ви у мене у палаці житимете!
І саме у день останнього іспиту біля їхнього двору зупинилась чорна, блискуча іномарка.
З вікна ступила Ганнуся. Варвара аж застигла. Лукяна, з рушником у руках, й собі як вкопана.
Ганнусі вже під сорок, а виглядає як телезірка: худа, у брендовому костюмі, вся в золоті.
Мамо! Лукяно! Привіт! защебетала, цілуючи ошелешену Варвару. А де
Побачила Миколку. Хлопець у сараї щось ремонтував, руки в мастилі.
Ганнуся завмерла. Дивилась не відводячи очей. А потім її очі набігли слізьми.
Добрий день, скромно сказав Миколка. Ви Ганна? Сестра?
Сестра як відлуння повторила вона. Мамо, нам треба поговорити.
Сіли в хаті.
Мамо У мене все є: дім, гроші, чоловік а дітей нема.
Заплакала, туш змила.
Ми з чоловіком усе пробували. Лікарі, ЕКО марно. Він злиться. А я більше не можу
Чого ти приїхала, Ганно? глухо спитала Лукяна.
Ганнуся зняла на неї заплакані очі.
Я за сином.
Ти що, несповна розуму?! Лукяна аж підскочила. За яким сином?!
Мамо, не кричи! забилася Ганнуся. Він мій! Я його народила! Я йому все дам! В універ будь-який вступить! Квартиру в Києві отримає! Чоловік мій усе знає, погодився! Я йому розказала!
Про нас ти розказала? ахнула Варвара. Про село, про Катьку? Про те, як я через тебе людей соромилась?!
До чого тут Катька! махнула рукою Ганнуся. Сиділа тут, та й ще посидить! А Миколка шанс має! Віддай, мамо! Ти ж тоді мене врятувала, дякую! Тепер віддай сина!
Він не річ! закричала Варвара. Він мій! Я ночами не спала, виховувала його! Я
У двері увійшов Миколка. Перехопив усе стояв блідий.
Мамо? Лукяно? Про що вона?.. Який син?
Миколко! Сину! Я твоя мама, рідна!
Хлопець дивився, як на привида. Перевів погляд на Варвару.
Мамо Це правда?
Варвара закрила обличчя руками і заридала. Тут уже Лукяна не витримала.
Глуха, спокійна завжди, Лукяна підійшла до Ганнусі й дала такої ляпаси, що та опинилась під стіною.
Зміюка! вигукнула Лукяна, й у тому було усе її життя вісімнадцять років приниження, зламане, ображене за матір. Мати?! Яка ти йому мати?!
Ти його кинула, як пса! Ти знала, як матір по селу пальцем тикали?! Що я через твій “гріх” сама зосталась?! Ні чоловіка, ні дітей! А ти приїхала? Забрати?!
Лукяно, досить! шепотіла Варвара.
Ні, мамо! Досить! Натерпілися! обернулась до Миколки. Так! Оце твоя мама! Кинула тебе, щоб жити у місті!
А це, тицьнула на Варвару, твоя бабуся! Своє життя втоптала в багно заради вас!
Миколка мовчав, довго. Потім підійшов до Варвари, став її обнімати.
Мамочко прошепотів.
Підняв голову, глянув на Ганнусю, яка зїжджала по стіні.
У мене у столиці мами немає, тихо, але твердо сказав. У мене одна мама. Ось вона. І сестра.
Встав. Взяв Лукяну за руку.
А ви тітонько їдьте.
Миколко! Сину! Я тобі все дам!
У мене все є, урізав він. У мене є родина. У вас нічого.
***
Ганнуся поїхала того ж вечора. Її чоловік із машини навіть не вийшов.
Подейкують, за рік він її покинув, знайшов іншу, яка йому дитину народила. Ганнуся залишилась сама з грішми й пусткою.
Миколко до Києва не поїхав. Вступив у обласний, на інженера.
Мамо, я тут потрібен. Дім треба новий звести.
А Лукяна Що Лукяна? Того вечора, прокричавшись, ніби оновилась. Наче вперше весну відчула, у тридцять вісім розцвіла. Навіть агроном, про якого село говорило, почав задивлятися вдівець, добрий чоловік.
Варвара дивилася й сльози витирала. Але вперше від радості. Гріх їхній, може й був але тільки серце матері воно й не таке переживе.
