8 червня. Київ.
Сьогодні день почався так тихо, як я мріяла всі ці місяці. Лежу у своїй новенькій квартирі на Подолі, ще навіть не придбала всіх килимів, з вікна видно зелені крони каштанів, а повітря наповнене запахом фарби та свіжої кави. І от, коли я нарешті зібралася зануритися у відчуття спокою, мені подзвонила тітка Галина.
Мирославо, ти там? Слухай уважно: квитки вже взяли, потяг прибуває о шостій ранку в суботу, не забудь зустріти нас! Нас шестеро я, дядько Микола, Світлана з чоловіком і її двійнята. Ти ж розумієш, зараз таксі коштує шалені гроші, а в тебе автівка велика, всіх довезеш. Голос такий, що не перебєш, навіть увімкнену воду у ванній.
Я заклякла з телефоном між плечем і вухом. Відколи потрапила до цієї квартири минув лише місяць. На двадцять років іпотека, три роки життя на мінімумі: ні зайвої кави, ні обновки. За пів року ремонту навчилась і шпаклювати, і з майстрами сваритись я зробила цей дім власноруч! І саме тут я мріяла провести перші вихідні на самоті, в тиші та впорядкованості.
Тітко Галино, нарешті озвалася, вимикаючи воду і заходячи на кухню, де остигав чай із трав, які ще квитки? Ви що, мене не попереджали
То ти з глузду зїхала, Мирославо? якось згущено, з притаманною їй образливістю відповіла вона. В дядька Мішка ювілей, 70 років, у твоєму вже Києві! Чого на готель витрачати, якщо є племінниця із трикімнаткою? Від твоєї мами чули: шикарний ремонт! От ми й вирішили всі до тебе! Нам багато не треба на підлозі матрац кинемо, ковдри привеземо, ми що, паничі?
Я сіла на барний стілець і майже фізично відчула, як наливається болем у скронях. Уявила шістьох: Ґвалтлива тітка Галина, дядько Микола з його невгамовними успіхами на кухні та балконі (там у мене біле крісло!), Світлана, яка дозволяє своїм дітьми все минулого разу в бабці вони кота Зеленкою намалювали й телевізор перекинули, а вона лише хихикала: Пізнають світ!. Її Валерій їсть, поки не закінчиться все їстівне…
Тітко Галино, я вас не можу прийняти. Квартира тільки після ремонту, меблів ще не вистачає, спальних місць немає. Та й у вихідні працюю звіт доробляти треба
Що за дурниці! обурилась вона. Які ще звіти на вихідних! Ковдри свої привеземо, ми не вибагливі! Свою тітку не пустиш на поріг?! Ми ж тебе няньчили! Я ж тобі німецьку ляльку привезла на пятиріччя, невже забула?
Про ляльку це тітчина улюблена байка. Забута, покалічена й уцінена іграшка давно стала у нашому сімейному фольклорі манною небесною.
Я все розумію, але ні. Квартира нова, до гостей не готова, тим паче у такій кількості. Ви ж самі на іншому кінці міста. Зручніше винайняти помешкання поблизу дядька. Я можу підшукати варіанти, скину посилання
Ой, диви яка посилання скине! Бач, за місяць в Києві стала пані! Квартиру купила і вже родичів цурається? Якщо б не ми
Тітко Галино, холодно перебила я, відчуваючи льодяну твердість у голосі, я не буду відчиняти. Тільки щоб потім не було образ: будь ласка, не купуйте квитки, якщо збиралися зупинятися у мене. Я вас не впущу.
Я натиснула відбій, серце ледь не вистрибнуло з грудей. Я знала, що зараз мама підключиться. Недаремно!
Через десять хвилин телефон уже деренчав маминим номером.
Що ти надумала, Мирославо? Тітка Галя каже, ти її вигнала, у неї вже тиск, валідол пє! Тобі не соромно?
Мамо, я не виганяла. Я не пускаю табір з шести людей у свою нову квартиру. Ти ж знаєш, я тільки-но зробила ремонт! Минулого разу Світчині діти кота бабі зеленкою вимазали, телевізор зламали А Світлана лиш усміхається: Пізнають світ Мені таке тут не потрібно.
Але це ж рідня! намагалась достукатися мама тим тоном, яким зазвичай повчають малечу. Ну витримаєш два дні. Підлогу застелиш, вази сховаєш. Потім відносини збережеш. Галина ж усім розповість, яка жорстока. Мені буде соромно людям у вічі дивитися!
Мені не буде. Чому я маю жертвувати комфортом для когось, щоб тітка Галина зекономила кілька тисяч гривень на готелі? Беріть квартиру подобово, це логічно.
От ти яка стала егоїстка! зітхнула мама. Та й у тата твого те саме, весь у себе
Краще сама собі наберу води, ніж потім квартиру відтирати від рідних почуттів, пробурмотіла я і вимкнула телефон.
Увесь тиждень ходила, наче на голках. Всі затихли. Я навіть почала сподіватися, що вибрали розум і житло підберуть. Бо ні це ні.
В суботу я нарешті відчула спокій. Виспалася, зварила каву, накинула улюблений халат, дивилася у велике вікно на світанок. Сиділа з книжкою, насолоджувалась тишею
Дзвінок у домофон о девятій ранку прозвучав різко, як вирок.
Я підійшла до пристрою на моніторі вся братія: тітка Галина, червона, як буряк, дядько Микола з кепкою набік, двоє галасливих дітей, які натискають усі кнопки, і величезні клунки-торби.
Мирославо! Відчиняй! Сюрприз! Ми з вокзалу, змокли вже, пусти бодай води попити! уже базікає в камеру тітка Галина.
Я сперлася на стіну вони таки приїхали. Розраховували взяти нахрапом, приперти до стіни фактом.
Я вдихнула, порахувала до пяти й натиснула відповісти:
Я прохала вас не приїжджати.
Та ну, годі! Ти чого вередуєш?! Ми свої! Відчиняй, Світланині діти вже в туалет хочуть!
В сусідньому будинку кавярня, туалет безкоштовний. Я вас, на жаль, не впущу.
Ти серйозно? Ми з речами! Ми ж твої! Мати твоя знає, що ми приїхали! Відчиняй негайно, інакше зберу всіх сусідів, буде тобі ганьба!
Я надсилала вам адреси готелів. До побачення, сказала я й вимкнула домофонний звук.
За хвилину у двері почали гримати. Хтось із сусідів, мабуть, пропустив їх у підїзд.
Мирослава! Відчини, нема в тебе совісті! кричала Світлана. Ти взагалі здуріла?!
Відчини, паразитко! буркав дядько Микола. Ми ж із гостинцями сало везли, огірки!
Я стояла посеред передпокою, обіймаючи себе руками. Було і страшно, і прикро, і, чесно кажучи, гидко. Хотілося відчинити, аби лишень усе це припинилось. Що подумають сусіди? майнула думка… Але потім глянула на свій паркет, згадала запах душу й дешевих парфумів. І як буду потім почуватися у власній квартирі.
Ні.
Я викликаю поліцію, якщо зараз не підете, подаю заяву про самоуправство і спробу проникнення, сказала я голосно.
З-за дверей кілька секунд була тиша.
Ти матір у могилу зведеш! почала витати тітка Галина. Поліцію на тітку! Щоб ти була
Я рахую до трьох. Раз.
Мам, вона неадекватна, ходімо, було чутно Світлану уже впівголоса.
Два.
Та пішла ти! гарикнув дядько Микола й, судячи з гупання, штовхнув двері ногою. Подавись своєю квартирою!
Три.
Я почула, як вони збирають клунки, шарудять, смикають за дітьми й просять іти. Тітка ще шипіла: Ноги моєї тут не буде! Всім розкажу, яка ти гадюка!
Кроки стихли у підїзді. Я прислухалася: повертається тиша. Нарешті мене почало трусити. Я опустилася на підлогу, сльози хлинули річкою не від жалю до них, а від виснаження. Я вистояла. Захистила свою територію.
Мобільний почав знову дзвонити. Мама, тітка, незнайомі номери підключили інших. Я вимкнула телефон.
Вийшла до кухні, налила води аж руки тряслися. Поглянула у вікно: вони ще коло підїзду, завантажують речі у таксі, тицяють пальцями просто в мої вікна.
І тут згадала, як пять років тому, коли була студенткою приїхала у Львів на практику. Стипендії не вистачило, гуртожиток не дали. Просилась до тієї ж тітки Галини вона відповіла: Ой, Мирослава, в нас ремонт, незручно, Світлана хлопця приводить, ти нам тут не потрібна. Якось сама Я три ночі ночувала на вокзалі на лавці, поки не знайшла кімнату у самотньої бабусі за допомогу з хатніми справами.
Тоді щось про сімю нікого не турбувало.
Не цього разу, прошепотіла я.
Сіла у крісло, увімкнула ледь чутну Океан Ельзи, заварила кави. День був зіпсований, але вдома залишилася я.
Увечері ввімкнула телефон посипалися повідомлення:
Ти нам більше не племінниця! тітка Галина.
Як ти могла з мамою так вчинити, у неї серце! Світлана.
Мені соромно, що я тебе народила! це від мами. Боляче.
Я переглядала слова, і було бажання виправдовуватись, нагадати їм про Львів і вокзал, про право на власний дім. Але зрозуміла: марно. Для них я ресурс, що зламався.
Я написала мамі лише одне: Мамо, я люблю тебе. Я доросла і маю право жити у своєму домі. Якщо захочеш приїхати сама і попередиш я буду рада. Але ж шантаж не потрібен. Тітка Галина пять років тому мені відмовила в притулку, це був мій борг.
Відповіді не було.
Минув тиждень. Я продовжувала жити у тиші. Сусіди, коли бачили у ліфті, мовчки посміхались: мабуть, враження від криків тітки Галини було ще те. Одна сусідка навіть подмигнула: З новосіллям! Хороші у вас двері!.
Минув місяць. Мама подзвонила сухо, але більш-менш спокійно. Питала про роботу й іпотеку. Про тітку ані слова.
А рідня Відморозилась. На родинні застілля більше не звали, у вайбер-групі видалили. Але я раптом відчула: нічого не втратила. Навпаки. Зникла потреба купувати подарунки двоюрідним дітям, слухати поради треба заміж і діти, терпіти розпити про зарплату
Через пів року, напередодні Різдва, дзвінок у двері. Дивлюсь Світлана, сама, розплакана.
Привіт, каже тихо. Можна зайти?
Я пропустила. Вона мовчки зняла взуття, сідає на краєчок стільця.
Я від Валерія пішла. Бє Дітей до мами відвезла, сама нема куди. Мама лає, тітка Галина каже: “Терпи, в дітей має бути батько”. Я не можу. Мирославо, пусти переночувати? Тиждень знайду кімнату, зїду
Я дивилась на неї, згадуючи той розлючений погляд у домофон пів року тому: У тебе совісті нема!. А зараз просто нещасна жінка. І я раптом зрозуміла різницю: тоді вимога. Зараз прохання про допомогу.
Не треба на підлозі. Диван розкладається, відповіла я.
Ти серйозно пустиш? Після усього?
Пущу, але з умовами: без дітей; максимум тиждень; я допоможу з пошуком житла, але жодних порад щодо мого особистого життя і донесень тітці Галині.
Дякую, Мирославо. Ми всі заздрили, що ти вирвалась вибач.
Заздрість руйнує. Пий чай, я постелю.
Вона прожила пять днів. Тихо, обережно, за собою все мила. Потім переїхала на зйомну. Це була точка змін вона подала на розлучення, влаштувалася на роботу й віддалилася від токсичної родини. Ми інколи телефонуємо, ходимо до кіно.
Тітка Галина не простила та байдуже. Сидячи на улюбленому дивані з книжкою і келихом глінтвейну, дивлюсь на вечірній Київ і думаю: Мій дім моя фортеця не просто слова. Щоб у фортеці був затишок, іноді треба тримати міст піднятим. Хай навіть за мостом стоять люди з твоїм прізвищем.
