Скандал у селі через родичку
Як ти могла їх за поріг випхнути? Це ж твоя рідна тітка Олена та двоюрідна сестра Тетяна! Їм і так нелегко, Тетяна розлучилась, сама сина виховує! – гукала на мене мати, Галя Сергіївна, мало не з плачем у голосі. А тепер ще й по селу пішли поговори, що я, Оксана, безсердечна, прогнала рідню на вулицю. Сусіди перешіптуються, знайомі косаться, а мені вже нудить від усього цього. Я ж не чудовисько, в мене були причини їх попросити піти! Та хто мене почує, коли в селі простіше засуджувати, ніж розібратися? Я втомилася виправдовуватись, але мовчати більше не можу – треба розповісти, як усе було.
Почалося це місяць тому, коли тітка Олена та Тетяна з її сином Дмитриком завітали до нас у дім. Тетяна нещодавно розійшлася з чоловіком, який, за її словами, був «не мед». Лишилася вона сама з п’ятирічним Дмитриком, без роботи й без даху над головою – їхню хату забрав колишній. Тітка Олена, її мати, теж вирішила перебратися з міста в село, бо «у хаті їй тісно». Вони подзвонили мені й попросилися пожити в нас, поки не знайдуть, де осісти. Я, звісно, не відмовила – рідня ж. Ми з чоловіком мешкаємо у просторих сінях, у нас двоє своїх дітей, але місце знайдеться. Думала, тиждень-другий перебудуть, і край. Як же я помилилася.
Від першого дня тітка Олена почала поводити себе так, ніби це її дім. Вона переставляла меблі, бо «так світло вдаліше лягає», лізла на кухню, докоряла мої борщі: «Оксанко, ти що, без перцю вариш?» Я терпіла, посміхалася, але всередині вже кипіла. Тетяна замість того, щоб шукати роботу чи житло, цілими днями сиділа у телефоні або скаржилася, як їй тяжко. Її Дмитрик, звісно, хлопчик добрий, та носився по хаті, як вихор, ламав іграшки наших дітей, а Тетяна лише плечима знизувала: «Та він же дитина, що з нього взяти?» Я пропонувала їй допомогу – знайти вакансії, посидіти з Дмитриком, поки вона на співбесідах. Але вона відповідала: «Оксано, не тисни, мені й так не солодко».
За два тижні я зрозуміла – вони не збираються їхати. Тітка Олена заявила, що хоче лишитися в селі назавжди, і почала натякати, що ми могли б «зробити їм прибудову до хати». Тетяна підтримала: «Так, Оксано, вам же дім дістався від батьків, а ми з Дмитриком що, під тином житимемо?» Я оніміла. Невже тепер я маю їх утримувати, бо вони «бідні родичі»? Ми з чоловіком роками працювали, щоб привести цей дім до ладу, виростили дітей, виплачували кредити. А тепер я маю ділити свій простір з людьми, які навіть дякують не кажуть?
Я намагалася поговорити з ними по-доброму. Сказала: «Олено, Тетяно, ми раді допомогти, але вам треба шукати своє місце. Не можемо ж ми вічно разом жити». Тітка Олена здивовано розвела руками: «Оксано, ти що, нас на вуОксано, ти що, нас на вулицю виганяєш? Я ж твоя рідна тітка!
