У житті нашому все заплутано, особливо стосунки між рідними й чужими. Буває, родичі посвариться — і назавжди ворогами лишаються. А буває й так, що зовсім чужі люди стають ближчими за рідних.
Єгоровичу сімдесят п’ять, і тепер він почувається старим, але не самотнім. У молодості його звали Тарасом, а в літах прозвали Єгоровичем — так і коротше, і ввічливіше, і ніби тепліше. А він і не супротивлявся.
Одружився він не рано — у двадцять шість. Хоча в селах тоді хлопці сім’ї заводили раніше, він усе придивлявся. Із місцевих дівчат жодна йому не сподобалась.
— Тарасю, довго ще холостякуватимеш? — допитували мати, родичі та друзі-одружені.
— А чого? Мені й так добре! — сміявся він. — Встигну ще ярмо на шию надіти. Не бачу, щоб мої друзі щасливі були — жінки й діти щось вимагають, усе їм треба. А я сам собі пан! Ха-ха-ха!
Але дівчата на Тараса позирали з надією — кожна мріяла про нього. Хлопець був статний, роботящий і спритний. Уже тоді в ньому проглядала господарська жилка, до того ж не пив і не палив. Багато матерів радили дочкам його зачарувати.
— Добрий чоловік із Тараса вийде, — говорили сусідки. Але він не квапився — мабуть, доля йому іншу призначила.
Ходив Тарас часто в клуб — музика тоді лунала, молоді було багато. Якби шукав наречену, то давно б одружився. Але місцеві дівчата його не цікавили. Працював водієм вантажівки в «Сільгосптехніці», часто їздив по районах. Одного разу й каже матері:
— Завтра їду в Святигорівку, голова за запчастинами посилає. Збери мені їсти, далеко їхати — увесь день піде.
— Ой, Тарасю, як добре! Давно тітка твоя Марія збирається до нас — заїдь по неї, привезеш!
— Гаразд, заїду, — пообіцяв син.
Марія була старшою сестрою матері. І саме ця тітка зіграла вирішальну роль у житті Тараса. Хоч і не знала вона, що племінник приїде, але розмова така вже давно була:
— Тарасю, як будеш у наших краях — заїжджай! А то й до вас у гості з тобою завітаю.
Тітка була хитра — усе норовила племянника оженити.
Коли Тарас проїжджав повз її дім, заскочив на хвильку:
— Тітко Маріє, поки я там завантажуся, збирайся. Заберу тебе на зворотному шляху.
— Ох, ти мій золотий! — зраділа вона. — Не хвилюйся, буду готова, як комсомолка!
На зворотному шляху забрав він тітку, а вона й каже:
— Тарасю, давай по дорозі мішок картоплі Насті закинемо. Нам якраз по дорозі.
— Ну давай, місця вистачить, — погодився він.
За кілометр від Святигорівки жила ця Настя. Заїхали, мішок Тарас вивантажив, заодно познайомився з гарною жінкою — молодою вдовою. Дочці її, п’ятирічній Оленці, одразу сподобався «дядя Тарас». Щойно глянув він на Настю — між ними іскра пробігла. Марія вмить помітила.
— Оце так справи! — подумала вона. — Діло буде…
Тарас і справді втратив спокій — дуже йому Настя сподобалась. Вдруге побачив він її, коли тітку Марію назад відвозив.
— Тарасю, заверни до Насті — треба їй дещо передати.
Зрадів хлопець — а то вже голову ламав, як Настю побачити. Поки Марія з нею шепотілась, він на неї позирав. Довезучи тітку, та знову каже:
— Настя спиці для в’язання просила — завези їй, шкарпетки хоче дочці зв’язати, а свої десь загубила.
На зворотному шляху Тарас до Насті завітав — цього разу чаєм пригостила. Розговорились, знайшли багато спільного.
— Настю, можу я ще до тебе приїхати? — спитав він у дворі, коли вона з дочкою провожала.
— А як же, дядьку Тарасе! — раптом сказала Оленка. — Обов’язково приїжджай! Ти нам сподобався!
Тарас і Настя сміялись.
— Ну от і добре. Чекайте!
Отак, побачившись тричі, Настя з Оленкою вчетверте зібрались і поїхали з Тарасом.
Звісно, він зрозумів — тітка Марія не дарма той мішок картоплі передати попросила. Насті він не потрібен був — у неї й так повний льох був. Але таку хитрість вигадала Марія, щоб їх познайомити. Давно вже цей план у голові виношувала — як би племінника оженити.
Жили Тарас із Настею добре. Оленка в школу ходила і дуже його любила. Називала татом, всюди з ним ходила. Настя працювала в селі, і все було ніби гаразд, але сімейне життя не склалось. Почали сваритись — не зійшлися характерами.
Тарас був чоловік добрий, але в ньому була одна риса, що не всім жінкам до вподоби: дуже любив порядок. Настя ж була простою, але прибирати не любила. Де кине речі — там і лежать. Спочатку Тарас за нею ходив і прибирав, потім почав зауважувати. Їй це не подобалось:
— Що ти за чоловік такий? Жіночі речі збираєш! Дріб’язковий! Я так звикла жити — не переробиш мене!
Намагався Тарас не звертати уваги, але важко, коли один у сім’ї порядок любить, а другий —
