Скарб у городі: сімейна драма в Черкасах
Ганна Степанівна закінчила прибирати в хаті. Час було накривати на стіл. Учора вона зварила наваристий борщ – просто смакота! Раптом з вулиці донісся голосний крик. Жінка ледь не випустила ложку з рук, серце тьохнуло від несподіванки.
– Бабусю! Дідусю! Я щось знайшов, йдіть швидше! – кликав їх з чоловіком онук Олесь.
Ганна Степанівна й Тарас Іванович побігли у двір.
– Діду, дивись! – Олесь тримав щось у руці, сяючи від радості.
Але Ганну Степанівну вразило інше.
– Олесю, коли ти встиг грядки перекопати? – здивувалася вона, дивлячись на акуратно розриті рядки.
– Я постарався, – гордо відповів хлопець. – Та гляньте, що я знайшов!
Тарас Іванович глянув на знахідку в руках онука й завмер, не вірячи очам.
Раніше того ранку Ганна Степанівна розмовляла з донькою по телефону. Поклавши слухавку, вона гукнула чоловіка:
– Тарасе, до нас везуть онука!
Тарас Іванович відірвався від ноутбука, де розкладав пасьянс, і здивовано спитав:
– Якого онука?
У них було троє онуків. Старший, Богдан, вже закінчив коледж. Онука Оксана щойно випустилася зі школи й готувалася до вступу на психологію. Батьки не могли нахвалитися – цілеспрямована, завжди в книжках. Вона точно нікуди не поїде.
– Та якого, Тарасе, наче не розумієш! – обурилася Ганна Степанівна. – Хто у нас ледар і нероба? Старших ми з тобою виховали, доки сили були. А молодший наш Олесь – зовсім безладний! П’ятий клас закінчив із трьома трійками, сором! А ти все в карти граєш, от тобі й дідусь!
– Що я можу? Кожен сам коваль своєї долі! – буркнув Тарас Іванович, повторюючи улюблену приказку.
– Це так, та не зовсім. Ось приїде – побачимо, який він коваль! – рішуче заявила Ганна Степанівна.
– Дарма ти погодилася, – проворчав дідусь. – Розпещений він, неслухняний. Молодший, от і няньчились. Що він тут робитиме? В телефон дивитися, а ти йому варитимеш? У них у цьому віці апетит, знаєш який?
Тарас Іванович із жалем закрив ноутбук.
– Піду твої грядки копати, ось що!
– Ой, мені твої грядки! – усміхнулася Ганна Степанівна. – Три клаптики землі під петрушку та моркву. І чого це мої грядки? Онук наш спільний, і клопоти спільні!
– Нічого я не забув! – насупився Тарас Іванович. – Це ти забула, якою сама була в його віці. З ним і батьки не впораються, а ми й тим паче!
– Телефон у нього, до речі, забрали, – додала Ганна Степанівна.
– Ну, це зовсім біда! – остаточно засмутився дідусь і пішов у двір.
Ганна Степанівна взялася готувати обід. Раптом вхідні двері з грюком відчинилися – повернувся чоловік.
– Чого так рано? – здивувалася вона, зсипаючи нарізані овочі в юшку.
– Дощ як із відра, Галочко! Хоч у вікно подивися! – Тарас Іванович явно тішився, що спина болить, і копати під дощем не доведеться. – Усе в магазині купимо.
– Як твоя матуся казала: «Дрібний дощ лінивому поміч», – посміхнулася Ганна Степанівна.
– Це хто лінивий? – обурився Тарас Іванович. – Мене в ліниві записала? Ну ти й даєш, Галю!
– Іди вже, не бурчи! Принеси з комори ковдру й подушку, онук скоро приїде!
– Сидів би Олесь вдома з батьками, ще й видумали, – бурчав Тарас Іванович увесь вечір. – Кінець спокою, підсунули нам випробування на старість! Ми своє відслужили!
Зранку біля їхнього будинку у Черкасах зупинилася машина. З неї вийшов Олесь – похмурий, з незадоволеним виглядом. Правда, бабусі й дідусю він усміхнувся, вітаючись, але одразу знову насупився:
– І що я тут робитиму?
– Ось саме, робити тут нічого, я теж так вважаю, – пробурмотів Тарас Іванович під ніс.
Але Олесь почув:
– Ти що, діду, не радий мені?
– А чому радіти? Вигляд у тебе кислий, толку з тебе нуль, одні клопоти!
– Мамо, ти чула, що дідусь сказав? – Олесь обернувся, але його мати, Наталка, зупинила його:
– Тату, мамо, не звертайте уваги, він вічно бурчить, вік такий. Усе, їду, заберу Олеся пізніше, тоді й побалакаємо. Мам, ось його телефон, якщо зовсім докучатиме – віддай. І не переймайся, їм треба сто разів те саме повторювати. Вони всі тепер такі дивні, – прошепотіла Наталка й поїхала.
– Ніхто нам не потрібен! – бурчав Тарас Іванович. – Скинула хлопця й помчала.
– А вони завжди такі, їм вічно неколи, – зітхнув Олесь, закинув рюкзак на плече й поплентався в хату.
– Тарасе, може, хоча сьогодні грядку перекопаєш? – попросила Ганна Степанівна. – А то я нічого не посаджу.
– Галю, годі вже з цією грядкою! У мене– А ну йди, лопата в сараї, три грядки за хатою, копай яку хочеш, – кивнула Ганна Степанівна, і Олеся немов вітер здуло.
