У мене є своя невелика квартира — затишна, з квітами на підвіконні та старим кріслом, яке я обожнюю. Після весілля ми з Олегом вирішили жити тут, і я гадала, що це буде наш маленький рай. Але не минуло й двох місяців, як мій чоловік почав нарікати, що йому далеко їздити на роботу. Спочатку я думала, що він просто втомився, але тепер ці скарги звучать кожен день, і я вже не знаю, як реагувати. Чи варто поступитися та переїхати, чи стояти на своєму, адже це мій дім, моя фортеця. Але одне я знаю точно: його бурчання починає мене дратувати, і я боюся, що це лише початок наших проблем.
Ми з Олегом одружилися півроку тому. До весілля він жив з батьками в іншому кінці міста, а я — у своїй квартирі, яку купила за допомогою родини та кредиту. Квартира невелика, однокімнатна, але для двох цілком затишна. Я вклала в неї душу: пофарбувала стіни у теплий бежевий колір, повісила штори, які сама обирала, поставила полиці з книжками. Коли ми вирішували, де жити після весілля, я запропонувала свою квартиру. Олег погодився: «Соню, твій дім ближче до центру, та й своя оселя — це добре». Я була щаслива, уявляла, як ми разом готуватимемо вечері, дивитимемося фільми, будуватимемо плани. Але, схоже, мої мрії були надто рожевими.
Перші тижні все було добре. Олег допомагав з ремонтом, ми разом купили новий диван, навіть жартували, що наша квартира — як гніздечко для двох. Але потім він почав повертатися з роботи похмуріший за хмару. «Соню, — каже, — сьогодні я півтори години добирався, пробки жахливі». Його офіс знаходиться на околиці міста, і від нас туди дійсно їхати близько години, а то й більше, якщо затори. Я співчувала, пропонувала виїжджати раніше чи шукати коротші маршрути. Але його це не влаштовувало. «Ти не розумієш, — бурчав він, — я щодня витрачаю три години на дорогу. Це не життя».
Я намагалася бути розуміючою. Говорила: «Олежу, давай подумаємо, як полегшити тобі шлях. Може, машину змінимо чи каршерінг спробуємо?» Але він лише махав рукою: «Машина не допоможе, Соню. Треба жити ближче до моєї роботи». Ближче? То він пропонує переїхати? Я прямо запитала, і він кивнув: «Ну так, було б простіше, якби ми зняли щось поряд з офісом». Я ледь не поперхнулася кавою. Зняти? А моя квартира? Мій дім, за який я п’ять років платила кредит, який облаштувала з такою любов’ю? Просто кинути його й поїхати на інший кінець міста, тому що йому незручно?
Я спробувала пояснити, що для мене ця квартира — не просто стіни. Це мій перший серйозний крок, моя незалежність. Я пишаюся нею, навіть якщо вона маленька й не в самому престижному районі. Але Олег дивився на мене, як на дитину, і говорив: «Соню, це лише квартира. Ми можемо здати її й жити там, де мені буде зручніше». Зручніше йому! А як щодо мене? Мені, до речі, звідси до моєї роботи двадцять хвилин пішки. І я люблю цей район — тут парк, де я гуляю, кав’ярня, де ми з подругами п’ємо каву, сусідка, що приносить мені пиріжки. Чому я маю все це кидати?
Ситуація нагрівається з кожним днем. Тепер Олег бурчить не лише через дорогу, а й через все інше. То йому тісно у нашій однокімнатній, то голосно через сусідів зверху, то «тут пахне старим будинком». Старим? Це панелька, якій тридцять років, а я щойно зробила ремонт! Я почала підозрювати, що справа не лише у дорозі. Може, він просто не хоче жити в моєму домі, тому що це «моє»? Якось я запитала: «Олеже, якби ми жили у твоїх батьків, ти б теж так нарікав?» Він завагався, а потім пробурчав: «Там теж далеко, але хоч просторіше». Просторіше? Тобто моя квартира йому не підходить?
Я поговорила з мамою, сподіваючись на пораду. Вона вислухала й сказала: «Соню, шлюб — це компроміс. Якщо йому так важко, подумай, як знайти середину». Але яка середина? Здати мою квартиру й переїхати туди, де зручно йому? Чи лишитися тут, слухаючи його нарікання? Я запропонувала альтернативу: нехай Олег шукає роботу ближче до нас. Адже він інженер, вакансій повно. Але він лише фыркнув: «Ти що, я десять років у цій компанії, я не збираюсь усе кидати». А я, значить, маю кинути свій дім?
Тепер я в глухому куті. Частина мене хоче стояти на своєму — це моя квартира, я маю право жити там, де мені комфортно. Але інша частина боїться, що це зруйнує наш шлюб. Я люблю Олега, не хочу з ним сваритися, але його скарги зводять мене з розуму. Я починаю почуватися винуватою, наче це я змушую його страждати. Але потім думаю: чому я маю жертвувати своїм? Він знав, де ми будемо жити, коли погоджувався. Чому тепер я маю все змінювати?
Я дала собі час до кінця місяця, щоб вирішити. Може, спробуємо зняти щось посередині між його роботою та моєю? Але думка про те, що моя квартира стоятиме пустою чи з чужими людьми, розриває мені серце. Чи, може, Олег все ж опам’ятаЧи, може, Олег все ж опам’ятається і зрозуміє, що дім — це не лише стіни, а любов — це вміння шукати рішення разом.
