Був у мене свій невеликий дім — затишний, з квітами на вікні та старим кріслом, яке я так люблю. Після весілля ми з Марком вирішили оселитися тут, і я гадала, що це буде наша маленька оаза. Та не минуло й двох місяців, як мій чоловік почав скаржитися, що далеко їздити на роботу. Спочатку я думала, що він просто втомився, але тепер ці нарікання лунають щодня, і я вже не знаю, як реагувати. Чи поступатися й переїжджати, чи стояти на своєму, бо це мій дім, моя твердиня. Але одне я знаю напевне: його бурчання починає мене дратувати, і я боюся, що це лише початок наших клопотів.
Ми з Марком одружилися півроку тому. До весілля він жив із батьками на іншому кінці міста, а я — у своїй хаті, яку купила за допомогою родичів та іпотеки. Квартира невелика, однокімнатна, але для двох — якраз утульна. Я вклала в неї всю душу: пофарбувала стіни у теплий бежевий, повісила штори, які сама обирала, розставила полиці з книжками. Коли ми вирішували, де жити після весілля, я запропонувала свою оселю. Марко погодився: «Оленко, твій дім ближче до центру, та й своя хатина — це добре». Я була щаслива, уявляла, як разом готуватимемо вечері, дивитимемося фільми, будуватимемо плани. Та, мабуть, мої мрії виявилися надто райдужними.
Перші тижні все було добре. Марко допомагав з ремонтом, ми разом купили новий диван, навіть жартували, що наша оселя — як гніздечко для двох. Але потім він почав повертатися з роботи похмуріший від хмари. «Оленко, — каже, — сьогодні півтори години добирався, пробки страшні». Його офіс знаходиться на околиці, і від нашої хати туди справді їхати годину, а то й більше, якщо затори. Я зрозуміла, пропонувала виїжджати раніше чи шукати коротші шляхи. Але його це не влаштовувало. «Ти не розумієш, — бурчав він, — я щодня витрачаю три години на дорогу. Це не життя».
Я намагалася бути вимогливою. Говорила: «Марку, давай подумаємо, як полегшити тобі шлях. Може, авто змінимо, чи каршеринг спробуємо?» Але він лише махав рукою: «Машина не допоможе, Оленко. Треба жити ближче до моєї роботи». Ближче? То що, він пропонує переїхати? Я прямо запитала, і він кивнув: «Ну так, було б простіше, якби ми зняли щось біля офісу». Я ледь не подавилася чаєм. Зняти? А моя хата? Мій дім, за який я п’ять років платила іпотеку, який облаштувала з такою любов’ю? Просто кинути його й переїхати на інший кінець міста, тому що йому незручно?
Я спробувала пояснити, що для мене ця оселя — не просто стіни. Це мій перший серйозній крок, моя незалежність. Я пишаюся нею, навіть якщо вона маленька й не в самому престижному районі. Але Марко дивився на мене, як на дитину, і говорив: «Оленко, це лише квартира. Ми можемо здати її й жити там, де мені буде зручніше». Зручніше йому! А я як? Мені, до речі, звідси до моєї роботи хвилин двадцять пішки. І я люблю цей район — тут парк, де я гуляю, кав’ярня, де ми з подругами п’ємо каву, сусідка, що носить мені пиріжки. Чому я маю все це кидати?
Ситуація загострюється з кожним днем. Тепер Марко нарікає не лише на дорогу, а й на все інше. То йому тісно в нашій однокімнатній, то голосно через сусідів зверху, то «тут пахне старим домом». Старим? Це панелька, якій тридцять років, а я щойно зробила ремонт! Я почала здогадуватися, що справа не лише в дорозі. Може, він просто не хоче жити в моєму домі, тому що це «моє»? Я якось запитала: «Марку, якщоА потім одного вечора він прийшов додому з квітами й промовив: «Давай спробуємо зробити цей дім справді нашим».
