Скатертина біла, життя сіре
Борщ вийшов на славу. Катерина добре це знала, бо куштувала його тричі, поки готувала, і щоразу залишалася задоволеною. Буряк молодий, із базару, мясо на кістці томилося майже дві години, часник вона додавала під самий кінець, як годиться у добрій родині. На столі вже горіли свічки, а посередині лежала біла лляна скатертина та сама, яку Катерина берегла “про запас”, для особливих днів. Дівчина подумала: пятнадцять років це ж таки особливий випадок.
За вікном сіріла осінь. Жовтень у їхньому обласному центрі в Дніпрі завжди був такий: вогкий, із запахом гниючого листя та диму від маршруток. Катерина ще раз посунула виделку, підправила кут скатертини, хоча й так усе лежало рівно. А потім завмерла посеред кухні, слухаючи, як настінний годинник над холодильником відміряє секунди.
Олег повернувся о пів на девяту. Катерина почула, як він вовтузиться з замком, кидає пакет із продуктами на підлогу в коридорі, вмикає світло.
Ну що там у тебе? одразу крикнув з порога, ще в куртці, с червоним носом від вітру.
Проходь, помий руки, сідай. Катерина всміхнулась. Борщ, курка, салат я зробила.
Олег скидав куртку одразу в хаті, клав її абияк на стілець, оглядав кухню.
Свічки навіщо?
Як навіщо, Лесю? Сьогодні ж роковини.
Він мовчки підійшов до умивальника, поспіхом помив руки, сів за стіл. Катерина налила борщу, поставила перед ним тарілку зі сметаною домашньою, з ранкового ринку. Додала ложку зверху, як Олег завжди любив.
Олег понюхав борщ, вмочив ложку, покуштував.
Кислуватий.
Катерина сіла навпроти.
Та ні, нормальний, здається.
Моя мама завжди варить інакше. У неї він ну, більш наваристий. В неї справжній смак.
Катерина взяла свою ложку.
Їж, поки гарячий.
Їм. Олег покрутив тарілку. Для чого ти білу скатертину стелила? Засираєш же.
Не засиру.
Ну подивимось. Він хмикнув. Мама на всі свята завжди темну стелить, бордову. Порядно. І гарно.
Катерина дивилась на свічки. Малий вогник здригався щоразу, як Олег рухався за столом.
Лесю, спокійно сказала вона, сьогодні пятнадцять років, як ми одружені.
Та знаю.
Ти нічого не сказав, коли зайшов додому.
Олег глянув майже ображено.
А що мав сказати? Вітати? Ми ж не День народження святкуємо.
Просто пятнадцять років це
Це пятнадцять років, перебив він. Нумо, де курка?
Катерина встала, винесла із духовки курку, запечену з травами, як він любив.
Пересохла, відрізав шматок Олег.
Щойно з духовки.
Значить, перестояла. Мама завжди під фольгою робить, виходить соковита.
Катерина відклала собі трохи курки. З вулиці проїхала машина, кинувши смугу світла по стелі.
Ти сьогодні бачився з мамою? спитала вона.
Заїжджав після роботи. А що?
Нічого, так просто питаю.
Олег знову подивився на скатертину.
Та шкода білу, правда. Несерйозно якось. Мама завжди по-людськи сервірує: і посуд підібраний, і скатертина, і хліб тонко нарізає. А ти, кивнув на хліб, он які товсті скибки порізала.
Катерина відклала виделку. Тихо, без різкості.
Всередині щось зжалося і знову розтиснулося, як кулак.
Олеже, дивно рівно почала, ти розумієш, що ти говориш?
Олег глянув роздратовано.
А що? Я просто кажу, що в мами смачніше. І що? Це не образа.
Ти тільки зайшов у хату, нічого не сказав, відразу почав критикувати вечерю, скатертину, хліб, курку. Я готувала три години, Олесю.
Ну і що? Я маю аплодувати? Це твоя робота.
Катерина помовчала.
Робота, ніби пробувала слово на смак.
Так. Ти вдома, ти готуєш. Я працюю. Все чесно.
А пятнадцять років це просто статистика?
Що ти хочеш? Щоб я тут вірші декламував? всміхнувся він. Мама завжди казала: менше романтики та більше порядку буде сімя.
Свічка здригнулася. Разом з нею Катерина встала, зібрала свою тарілку, підійшла до вікна, втупилася на мокрі дахи сусідніх будинків, тьмяні вікна й майже голу яблуню у дворі.
Повернулась до чоловіка.
Олеже, збери речі.
Він підняв голову.
Що?
Збери речі та йди. Будь ласка.
Він дивився так, як на людину, що раптом заговорила незнайомою мовою. Засміявся коротко, як кашлянув.
Ти серйозно?
Серйозно.
Через борщ?
Не через борщ.
А через що? Через те, що про маму згадав? Катю, це смішно.
Мені не смішно.
Образилась, чи що? підвівся Олег, схрестив руки. Ну, образилась, вибач, сядай їсти.
Ні, Лесю.
Він дивився вона стояла рівно, спокійно, без сліз і крику. Мабуть, чекав чогось іншого.
Не жартуєш, сказав він повільно.
Ні.
Запала тиша. Годинник цокав. Свічки горіли.
Заради однієї розмови? почав він.
Не однієї. За пятнадцять років без зупинки. Йди, Лесю. Збери необхідне, решту забереш потім.
Олег ще хвилину не рухався, потім розвернувся й пішов у спальню. Катерина залишилась сама, дивилась на свічки цього разу вони горіли тихо, рівно.
Він вийшов з рюкзаком, затримався у дверях.
Пошкодуєш, кинула через плече.
Можливо, відповіла Катерина. Прощавай, Лесю.
Двері за ним закрились. Катерина ще довго сиділа і слухала, як затихає його хода на сходах.
А тоді загасила свічки більше їм палахкотіти не було для кого, помила посуд, поставила борщ у холодильник. Їсти не хотілось.
Квартира пахла смаженою цибулею й сирістю у жовтні так завжди, коли у підїзді відкриті вікна, а батареї ще холодні.
Катерина лягла близько одинадцятої, довго не могла заснути, слухаючи, як у сусідів працює телевізор. Думала лише про одне: не плаче. Дивно.
***
Ганна Петрівна відкрила двері ще до того, як Олег вдруге подзвонив. Вона завжди так робила, ніби вже чекала.
Олесю! зойкнула вона. Глянула на сумку. Боже, що сталось?
Вигнала, буркнув він.
Хто? Ота? Ганна Петрівна відступила, впустила його. Я ж казала! Заходь, я якраз зварила суп картопляний, з куркою, твій улюблений.
Олег роззувся, пішов на кухню, сів. У хаті пахло їжею і тим особливим запахом, що буває у помешканні літніх жінок: трохи нафталін, трохи валеріана, і зверху кухонний дух.
Мати поралася біля плити, не замовкаючи ні на хвилину.
Я ж одразу бачила не твоя вона. Холодна, Олесю, розумієш? Від таких і діти не заводяться, не просто так. Природа все знає. Їж, ось тонко порізала.
Хліб був тоненько, рівно нарізаний. Олег глянув а Катерина завжди різала грубо.
Ма, не треба зараз.
Що не треба? Правду кажу! Пятнадцять років мучила тебе! Куштуй суп.
Суп наваристий саме як вона любить. Олег їв і мовчав.
Перші дні минали як у сні. Їздив на роботу, повертався, вечеряв із мамою, дивився телевізор. Ганна Петрівна готувала все зі старанням, із запасу діставала котлети, подавала: «Треба тобі краще їсти, весь сірий став».
На третій день сама розклала його речі.
Оцю сорочку не бери помята, я все бачу, повідала за вечерею. Я випрасую синю, вона гарно на тобі сидить.
Сіра мені імпонує, буркнув Олег.
Та що там тобі… Я сказала, синя краще.
Він промовчав. Зїв котлети, чай. Мати прибирала, принагідно розповідала про сусідку з четвертого поверху, яка «сама по собі, і нічого, щаслива», і в кожному її слові прослизала тінь Катерини, однак Олег не вникав.
За тиждень мати заявила, що його черевики розлізлися, у суботу підемо на базар.
Мам, та нормальні черевики.
Олесю, видно ж підошва ледь тримається.
Та ні.
Підемо, я сказала.
У суботу пішли разом. Мати натхненно приміряла черевики від себе, а не від нього. Йому хотілося чорних, простих. Вона вибрала коричневі із застібкою.
Бач, які, сказала вона.
Не подобаються.
Не будь дитиною, Лесю. Оці найкращі.
Продавчиня відверталася. Олег подивився на себе у дзеркало чоловік середнього віку в коричневих черевиках дивиться крізь себе.
Він купив коричневі.
Вечорами мати сідала навпроти й повчала: якою важкою була її молодість, що Катерина не оцінила цього. Олег слухав і кивав.
Час від часу згадував білу скатертину, свічки. Не розумів, навіщо це було. Пятнадцять років, ну й що?
А все ж згадував і щоразу інакше.
В кінці першого місяця мати склала йому графік: «у вівторок до лікаря, у четвер в гості, у пятницю не забарись пиріг зроблю, не люблю чекати».
У пятницю Олег затримався через нараду і подзвонив попередити. Мама говорила без упину, а він дивився у вікно автобуса.
Пиріг був готовий усе завжди смачно.
Сидячи за столом, Олег усвідомив: на душі щось тисне, не болить, лише тиск як повітря не вистачає.
***
Перші тижні Катерина ходила ніби у тумані.
Вона поверталася додому, варила щось нескладне, їла, лягала спати. Вечорами гірше за все навколо тиша, що спершу лякає, а згодом стає звичайною.
Подруга Оксана дзвонила чи не через день: «Катю, як ти? Може, приїхати?» Відповідала: «Нормально, не треба». Однак Оксана приїхала у першу ж суботу привезла вино й печиво, сиділи до другої ночі, Катерина розповідала про свічки, борщ, маму з бордовою скатертиною, а Оксана слухала і казала: «Ото ж гнида», від того ставало легше.
Ти все правильно зробила, сказала під кінець Оксана. Яка ти молодець, Катю.
Страшно, зізналась Катерина.
Минає.
Після відходу Оксани Катерина стояла посеред кімнати, вдивлялась у важкі темно-сині штори. Олег вибрав їх вісім років тому: «Практично, щільні». Відтоді вони й висіли.
Вона зняла їх наступного ранку.
Мучилась годину, бо карниз важкий довелося стати на стіл. Зняла, скрутила, прибрала. Кімната одразу змінилась: сірий жовтневий ранок при всій холодності був кращий за повну темряву.
Пересунула диван. Допомогти покликала сусіда Петра Павловича, старого добряка, який завжди допомагав. Диван стояв тепер біля вікна і світло лягало зовсім по-іншому.
Це було дивно, але приємно.
З середини другої тижня стало легше спати. Не ідеально, але вже без безсоння до третьої.
На роботі нічого не мінялось. Катерина, бухгалтер, була акуратна, завжди вчасна й шанована, особливо у головної бухгалтерки Галини Семенівни невисокої, суворої пані з перлинами у вухах, про себе нічого не розповідала, але Катерину цінувала.
Кінець жовтня. Галина Семенівна покликала до кабінету.
Катю, я влітку їду до доньки, на пенсію. Директор запропонує твою кандидатуру на моє місце. Подумай.
Катерина кілька секунд мовчала.
Мене?
Тебе. Я ж бачу, хто тут тягне. Погодься.
Додому в тролейбусі вона думала: головний бухгалтер інший рівень, інше навантаження. Колись Олег казав: «Навіщо тобі карєра, я заробляю». Вона не сперечалась тоді.
Тепер дивилася у вікно: а чому ні?
Листопад пройшов у турботах. Зробила невеликий ремонт: освіжила фарбу у спальні, шпалери світло-жовті, на вікнах лляні фіранки, купила новий абажур теплий, помаранчевий, світила вечорами. Квартира потроху ставала її.
Завела кілька вазонів із геранню. Їхній трав’яний запах освіжав кімнату, пасував до нових фіранок і стін.
Питання з Олегом вирішили через адвоката. Все минуло спокійно квартира її, не чіпав. Чи мама вмовила, чи сам втомився.
У грудні Катерина погодилася стати головним бухгалтером. Галина Семенівна пожала їй руку:
Молодчинка, і вперше щиро всміхнулася.
Новий рік відзначила в Оксани гуртом, з дітьми, з собакою, з трьома тазиками олів’є. Було трохи сумно, як буває на свята, коли пильно озираєшся у минуле. Випила шампанського, подивилась на феєрверк: рік пройшов, а вона жива, і навіть у нормі.
***
Зима в Олега не вдалася.
Мати вирішила, що треба до лікарів. Задля нього сама записала його до терапевта, кардіолога, гастроентеролога «бо ти став погано виглядати». Врачі нічого не знаходили, казали: для вашого віку все гаразд, мати розчаровано хитала головою, ніби шукала хворобу.
На роботі Олег став дратівливим. Колега з цеху Ярослав якось спитав:
Чого злий такий?
Нічого.
Дома щось?
Та ні.
Ярослав докурив і пішов. Олег стояв, дивився у брудне вікно. Сніг на подвірї був сірий, із плямами масла. Не хотів повертатися нікуди не хотів.
Подумав: а куди, власне, хочеться?
Відповіді не було.
Мати щораз годувала вечерею, додаючи план: що завтра вдягти, куди йти. Якщо затримувався, дзвонила, потім писала: «Я турбуюсь, Олесю, де ти?»
В лютому затримався в Ярослава: дивились хокей, пили пиво. Прийшов майже в одинадцять.
Мати сиділа на кухні у темряві; увімкнула світло, коли він зайшов, і подивилась так, що стало ніяково.
Де був?
Я попередив.
«Затримаюся» це не попередження! Я не знала, де ти! В мене тиск.
Мам
Їж, я залишила. Ставила котлети. І телефон не вимикай, я тричі дзвонила.
Не вимикав, просто не чув хокей.
Хокей, ніби сказала щось непристойне.
Олег їв і дивився в стіл.
За собою помічав: завжди виправдовується. Чому пізно, чому сорочка, чому зїв не те.
Памятав, як сам колись повторював: «Мама знає, як має бути». Казав з гордістю… А тепер згадувати ніяково.
У березні спробував орендувати кімнату знайшов недорого, біля роботи. Сказав матері.
Вона заплакала.
Тихо, без докорів: «Значить, тут тобі погано, значить, заважаю». Але він не зняв квартиру.
Вночі часто снилася Катерина просто так, не романтика щось робила на кухні чи вони їхали авто. Прокидався, дивився у стелю
Думав: що вона зараз робить? Як там?
І відразу: та ні, мабуть, уже когось знайшла.
Від цього злився.
***
Лютий виявився напрочуд світлим. Сніг лежав яскравий, поранках сонце сліпило очі Катерина думала, що давно пора купити гарні окуляри.
Придбала рожеві приміряла у дзеркало, сама з себе посміялась.
Робочий рік ішов добре. Обовязків стало більше, але вона справлялась. Іноді лишалась допізна, директор Іван Дмитрович помітно був задоволений її старанністю.
Колеги ставились доброзичливо. Помічниця Даринка дивилася з захопленням, іноді без слів ставила каву на стіл Катерина завжди дякувала, дівчина червоніла.
В березні Оксана вмовила піти на день народження до спільної знайомої. Катерина опиралась: незнайомці, галас, треба вдавати радість. Але поїхала.
Наталка, господиня, виявилась щирою й жартівливою велика квартира, коти, фікус. Чужих було дюжина. Катерина спершу трималася за Оксану, потім розговорилася з жінкою-вчителькою до ночі обговорювали книжки.
Навпроти сидів Андрій непомітний, у сірому светрі. Говорив мало, слухав уважно, усміхався грайливо.
Наприкінці вечора опинились удвох біля вікна з чаєм. Він запитав щось розмова сама пішла легко, без надміру. Інженер, працює на проектуванні інфраструктури, живе сам дружина померла чотири роки тому, сказав це тихо, без нарікання.
Ви з Наталкою давно знайомі? спитала Катерина.
Через її чоловіка зналися, потім він переїхав, а ми з Наталкою спілкуємось.
Я з Оксаною ще з університету, сказала Катерина.
Добре, коли такі подруги, відповів Андрій.
Дуже.
Обмінялись телефонами просто так.
Він написав через три дні: запросив на каву. Вона погодилась.
Зустрілись в маленькій кавярні біля роботи. Говорили понад дві години Катерина вперше розповіла про розлучення, він слухав без порад. Потім поділився своїм. На вулиці посиділи ще трохи, було холодно, але приємно. Запитав, чи можна ще подзвонити вона не вагаючись погодилась.
Бігали разом набережною, сходили у кіно. Одного разу, на початку квітня, запросив її до себе на вечерю.
***
Андрій мешкав на пятому поверсі старого будинку з цегли. Катерина піднімалась сходами, тримаючи в руках пляшку вина та думала: “Зараз буде холостяцький розгардіяш, а мені доведеться удавати, ніби усе добре.” Трохи хвилювалась як щоразу.
Подзвонила у двері.
Відкрив, від квартири пахнуло яблуками з корицею.
Проходьте, усміхнувся Андрій. Пиріг щойно випік, яблучний. Надіюсь, не проти?
Дуже навіть за, сказала Катерина.
Квартира проста жива, але не показна: на полицях книги впереміш із інструментами, на столі газета. Без жодної суворої декоративності.
Вона допомагала нарізати салат: помідор вона, сир він. Іноді говорили, іноді мовчали і це мовчання не здавалося гнітючим.
Катерина піймала себе на прислуховуванні: ось-ось скаже «краще з огірками», або «соус не той», або хоча б поглядом дасть знати
Але ж ні: Андрій подивився, налив вина, і сказав:
Дякую, що прийшла.
Всього три слова. Просто так. Без жодних умов.
Вона опустила погляд і відчула, як щось у серці опускається додолу, нарешті як ніби все життя тримала напоготові щось важке, й ось тепер можна розслабитися.
Вечір за вікном квітневий, з ліхтарями, з молодим листям на гілках. Яблучний пиріг дихав теплом.
Довго говорили: вона про дитячі мрії бути вчителькою, він про новий проект з реставрації старих будівель. Катерина думала: гарна це робота повертати життя зруйнованому.
Коли вже йшла додому, він провів до сходів, просто сказав:
Радий знайомству.
Катерина в трамваї думала не так про Андрія, як про пиріг і про те, що, виявляється, можна просто прийти і не чекати болю.
***
Літо плило мирно.
Зустрічались часто, але повільно, без тиску. У вихідні разом ходили на базар: вона купувала зелень, сметану, він рибу. Готували разом це виявилося приємно, зовсім інакше, ніж готувати на самоті.
В липні вперше залишилася ночувати у нього. Просто стало пізно їхати. Зранку він зварив каву і приніс у ліжко. Без показухи, просто поставив і сів поряд.
Ти сьогодні працюєш? спитав.
З дванадцятої.
Може, на базар за черешнею ще перед роботою?
Катерина обхопила горня обома руками за вікном чистий синій ранок, запах свіжості, десь гукають стрижі. Їй захотілося плакати але тепер уже від щастя.
Хочу, сказала лише.
Восени Андрій запропонував переїжджати до нього. Не романтично просто під час миття посуду:
Катю, може тобі перебратися сюди? Добре було б. Квартира велика, місця вистачає.
Подумаю, відповіла.
Звісно.
Думала дві тижні, погодилась. Перевезла книги, герань, абажур, лляні штори. Андрій пересунув стелаж для її книг розставили всі разом, його технічні, її художні, і виглядало це гарно.
У грудні розписались. Тихо: лише Оксана й друг Андрія Сергій були поруч, потім вечеряли в ресторані, четверо було смачно, було радісно.
У січні Катерина дізналася, що вагітна.
Стояла у ванній із тестом, дивилась на дві смужки. Сіла на край ванни й довго сиділа без руху.
Їй було вже сорок три. Вона змирилася дітей не буде. Олег не горів бажанням, чи й вона тоді. Лікарі не забороняли, але і надії не давали.
А от.
Андрій сидів у кабінеті, креслив щось. Катерина вийшла, стала у дверях. Він озирнувся.
Щось трапилось?
Вона простягнула йому тест. Він глянув, мовчав кілька секунд потім встав і міцно обійняв, не кажучи нічого.
Потім прошепотів:
Це добре, Катю. Дуже добре.
Вона зарилася йому в плече плакала по-справжньому, хрипко, вперше за довгий час. А він не лякався: просто тримав і нашіптував: «Все добре. Все добре».
***
Знову квітень, знову місто, знову вечір на набережній лише тепер Катерина неквапно прогулювалась, тримаючись за живіт, а Андрій йшов поруч, іноді підтримуючи за лікоть.
Шість місяців. На роботі всі знали: Іван Дмитрович привітав: «Катерино Іванівно, місце за вами не хвилюйтеся». Даринка дивилась зовсім по-іншому з повагою, притаманною молодим жінкам, які вже щось пізнали про життя.
Їхня спільна квартира наповнилася новими речами невелике придане для дитини: ліжечко стояло розібраним, нічник у формі місяця, маленький одяг у шухляді. Катерина часом просто відкривала торкалася руками, вдихала надійність.
Вранці пила чай біля вікна, дивилась на подвіря, де вже пробивалася трава, і трохи пахло сирою землею та квітами з сусіднього саду.
Іноді, особливо вечорами, коли Андрій уже спав, а вона лежала і відчувала, як всередині штовхається майбутнє дитя, думала про минуле. Не з болем, не з жалем, швидше, як про давнє фото: ось жилося життя, були люди. Шкода чогось чи років, що пролетіли, чи себе молодої, яка варила борщ і накривала білу скатертину.
Про Олега не знала нічого. Оксана бачила в магазині сивіший став. Катерина лише кивнула. Не бажала зла просто він був чужою історією.
***
Олег сидів у кухні у матері.
Березень. За вікном уже весна, а тут, під важкими фіранками, наче зима: ті ж речі на полицях, той же запах валеріана, суп, щось давнє й нестерте.
Ганна Петрівна за плитою, суп помішує, базікає.
Ти знову зле виглядаєш, Олесю, намагалася діловито. Я записала тебе до хорошого лікаря кардіолог у сьомій поліклініці.
Мам, нормально себе почуваю.
Та знаєш авторитетно відказала вона. Ваш батько теж казав «добре», а потім
Олег дивився у стіл.
Скатертина була клітинчаста, синьо-біла. Практична. Мама має рацію не заллєш.
Поставила перед ним миску.
Їж, поки гарячий. Гречаний, з яловичиною твій улюблений.
Люблю, відповів Олег.
Взяв ложку. Суп був добрий мати варити вміла.
Олесю, присіла навпроти із чаєм, ти думав про Людмилу? Вона вдова, квартира своя
Мамо.
Чого «мамо»? Тобі сорок пять! Самому не можна, не по-людськи.
У мене є жінка, навіть сам здивувався словам.
Мати втупилась:
Де ж?
Та ніде Я просто Не треба мене знайомити я сам.
Як сам, коли тільки тут і сидиш? Я все бачу, синку. Ти все ще про неї думаєш, про Катю свою. Навіщо? Вона ж вигнала! Про таких
Мамо, вперше перебив він, і мати змовкла.
Помовчали. Годинник цокав. За вікном весняна пташина цвірінькала.
Їж, застине, сказала зрештою мати. Хто тебе так ще годуватиме, окрім мами?
Олег дивився у суп.
Той був смачний дійсно смачний. Мата вміла, не відняти.
Він їв і думав про той забутий жовтень, як зайшов тоді додому зморений почав із скатертини й борщу, про те, що мама знає, тоді не розумів, що це зовсім не про скатертину. Тепер це раптом стало зрозумілим. Занадто пізно.
Він був у клітці. Слово само зявилось так чітко, що аж ложку ледь не поставив. Клітка, яку вперто носив із собою: спочатку мамину, потім сімейну, тепер знову цю.
Смачно? спитала мати.
Смачно, мамо, відповів.
От бачиш. Я казала: без мене пропадеш.
Він промовчав.
За вікном усе гучніше співала пташка. Весна ломилася в цю клинку, а з-під завіси пробивалась тонка смужка цілком непотрібного йому квітневого світла.
Олег зіщулися над тарілкою і доїв суп.
***
У той самий вечір Катерина стояла на балконі спільної з Андрієм квартири і дивилася на захід сонця. Живіт уже великий важко стояти, та все одно вийшла, бо так хотілося повітря. Знизу тягнуло талою землею і молодим навесні духом.
В квартирі Андрій когось на роботі консультував телефоном. На столі дві чашки, горів теплий абажур, той самий помаранчевий із її старої квартири.
Катерина поклала руку на живіт малюк ворушився ліниво, по-вечірньому.
Ну привіт, тихо сказала вона.
Трохи страшно. Дуже добре. Спокій, без обіцянок і гарантій: просто квітневий вечір, запах землі, у вікні світло, й невгамовна жива надія, котра росте всередині.
Катерина ще трохи постояла.
Потім зайшла в дім.
