Тетяна Іванівна складала у коробку старі світлини, коли натрапила на фото з випускного. Сорок років тому вона стояла поруч із Мирославом, а він обіймав її за плечі так акуратно, ніби боявся злякати. На фотці обоє посміхалися, але Тетяна пам’ятала, як тремтіли її руки, коли Мирослав підійшов, попросившись разом сфоткатись.
— Тетянко, можна з тобою? — сказав тоді він, червоніючи й не дивлячись у вічі. — Так, для спогадів…
Вона мовчки кивнула, хоче серце калатало так, що, здавалось, чутно по всьому залу. Весь останній рік у школі Мирослав провожав її додому, носив портфель, допомагав з математикою. А вона вдавала, що нічого не помічає, що їй байдуже.
Тепер, перебираючи старі речі після смерті чоловіка, Тетяна усвідомлювала, скільки втратила. Борис прожив із нею тридцять п’ять років, був доброю людиною, турботливим батьком їхніх двох дітей. Але її серце завжди пам’ятало того сором’язливого хлопця з випускного.
— Мамо, що ти там копошишся? — зазирнула в спальню дочка Марійка. — Допомогти?
— Та ні, просто світлини розбираю. Ось, дивись, яка була молода, — Тетяна показала фото.
Марійка взяла картку, уважно роздивилась.
— А це хто з тобою? Не тато, здається…
— Однокласник, — коротко відповіла мати.
— Гарний який. І дивиться на тебе так… закохано, — Марійка усміхнулась. — Це ще кохання було?
Тетяна відвернулась до вікна. За шибкою моросив жовтневий дощ, у краплях відбивалися жовті листя клена.
— Кохання не було. Просто дружили, — тихо сказала вона.
Потім додала, мов би виправдовуючись:
— Він у технікум вступив, я до інституту. Різні дороги.
Марійка знизала плечима, поклала фотографію та вийшла. А Тетяна залишилась сама із спогадами.
Після випускного вони справді бачились лише кілька разів. Мирослав приходив до неї додому, сиділи на кухні, пили компот із сушеними фруктами. Мати Тетяни, Наталія Петрівна, явно його схвалювала.
— Добрий хлопець, — казала вона дочці. — Працьовитий, серйозний. І дивиться на тебе, як на ікону.
— Мамо, не видумуй, — відмахувалась Тетяна. — Ми просто друзі.
— Друзі, — зітхала мати. — В твої роки я вже весілля готувала.
Востаннє Мирослав прийшов у серпні, перед початком навчання. Тетяна саме готувалась до медичного. Підручники з хімії й біології лежали стопками на столі, кімната була завалена зошитами.
— Не заважаю? — спитав він, зазирнувши у двері.
— Заходь, — кивнула Тетяна, не відриваючись від книги.
Мирослав сів навпроти, довго мовчав, потім промовив:
— Тетяно, давай одружимось.
У неї серце стислося. Підвела очі, зустрілася з його поглядом. Мирослав сидів рівно, руки склав на коліна, і було видно, як кожне слово дається йому важко.
— Я серйозно, — продовжив він. — Я тебе дуже… дуже кохаю. З п’ятого класу. І більше нікого не хочу. Ти вступиш до інституту, я працюватиму, заробимо на квартиру. Почекаємо, поки закінчиш, а потім… Ну, як сім’я стане.
Тетяна дивилась на нього й не могла вимовити й слова. У грудях все кипіло, хотілося кричати «так», кинутися йому на шию. Та щось зупиняло. Страх, що її вважатимуть легковажною? Бажання спершу здобути освіту? Чи просто паніка перед такою силою почутт
Ганна Миколаївна збирала старі фотографії в коробку, коли знайшла знімок із випускного вечора. Сорок років потому вона стояла поруч із Миколою, а він обіймав її за плечі так ніжно, наче боявся злякати. На фото вони обидва посміхалися, але Галя пам’ятала, як тремтіли її руки, коли Коля підійшов і попросив знятися разом.
— Галю, можна з тобою? — сказав він тоді, червоніючи і не дивлячись у вічі. — Так, на спомин…
Вона мовчки кивнула, хоче серце калатало, неначе його чули усі в залі. Останній рік у школі Микола провожав її додому, носив портфель, допомагав з математикою. А робила вигляд, що нічого не помічає, що їй байдуже.
Тепер, перебираючи речі після смерті чоловіка, Ганна розуміла, скільки втратила. Володимир прожив з нею тридцять п’ять років, був доброю людиною, доброю людиною, турботливим татом для їхніх двох дітей. Але серце її завжди пам’ятало того сором’язливого хлопця з випускного.
— Мамо, що там копаєшся? — зазирнула у спальню донька Оксана. — Може, допомогти?
— Та от, фотки перебираю. Дивись, яка молода була, — Ганна показала знімок.
Оксана взяла фото, уважно роздивилася.
— А це хто поруч? Мені здається, не тато…
— Однокласник, — відповіла мати коротко.
— Гарний. І дивиться на тебе так… закохано, — Оксана посміхнулася. — У вас що, був роман?
Ганна відвернулася до вікна. За шибкою крайкав осінній дощ, і в краплинах відбивалися жовте листя клена.
— Ніякого роману не було. Просто дружили, — сказала тихо.
А потім додала, ніби виправдовуючись:
— Він у технікум вступив, я до інституту. Різні шляхи.
Оксана знизала плечима, відклала фото та вийшла. А Ганна лишилася сама зі своїми спогадами.
Після випускного вони бачились справді лише кілька разів. Микола приходив до неї додому, сиділи на кухні, пили чай. Мати Ганни, ГаннаСлава Іванівна, явно йому сприяла.
— Добрий хлопець, — казала вона доньці. — Роботящий, серйозний. І дивиться на тебе як на образ святий.
— Мам, не вигадуй, — відмахувалася Галя. — Ми просто друзі.
— Друзі, — зітхала мати. — У твої роки я вже заміж збиралася.
Востаннє Микола прийшов у серпні, напередодні навчання. Галя готувалася до вступу у медичний. Підручники з хімії й біології лежали купами на столі, кімната була завалена конспектами.
— Не чиню перешкод? — запитав він, зазирнувши в дверівері дверей.
— Заходь, — кивнула Галя, не відриваючись від книжки.
Микола сів навпроти, довго мовчав, потім заговорив:
— Галю, давай одружимося.
У неї похолонело серце. Вона підвела очі, зустрілася з його поглядом. Коля сидів прямо, руки складені на коліні, і було видно, що кожне слово дається йому важко.
— Серйозно, — продовжив він. — Я тебе дуже… дуже люблю. З п’ятого класу люблю. І більше нікого не хочу. Ти вступиш до інституту, я працюватиму, зароблятиму на хату. Дочекаємось, поки закінчиш, а потім… Ну, як родина вже буде.
Ганна дивилася на нього і не могла промовити ні слова. У грудях кипіло, хотілось крикнути «так», кинутися йому на шию. Але щось зупиняло. Страх, що її вважатимуть надто легковажною? Бажання спершу здобути освіту? А може, просто паніка від такої серйозності почуттів?
— Колю, я… — почала була вона, та він перебив:
— Не відповідай відразу. Подумай. Я дочекаюсь.
Через тиждень Галя виїхала вступати до обласного центру. Миколі так й не відповіла. А коли повернулася вже студенткою, він зустрічався з її однокласницею Соломією Ковальчук.
Ганна зітхнула, відклала фотографію. Скільки років минуло, а все пам’ятається ніби вчора. Як Соня гордо показувала обручку, як Микола ніяково кивав, зустрівши Галю на вулиці, як вона привітала їх і побажала щастя.
Галина тихенько поклала світлину на комод, крізь сльози бачачи, як вічні почуття в очах Миколи на папері стали її найбільшим надбанням і найгострішим докором за всі ті слова, що лишились невимовленими допоки не пізно.
