Олена зранку почувалась недобре. За вікном сипав сніг. Вона зраділа, що вчора встигла до крамниці, бо сьогодні довелося б пробиратися крізь замети, що дуже важко з її хворими ногами. До того ж, здавалося, знову пiдскочив тиск. Олена прийняла пiгулку, лягла на диван і заплющила очі.
«Що ж я лежу? Треба борщ варити», — подумала вона, але встати не було сил.
Так і повелося, що першого січня до неї на обід приходив син із дружиною. А раніше, коли Андрійко був маленький, ще й із внуком. І завжди з порогу питав: «Мамо, а борщ є? Салати вже набридли». Олена вирішила, що ще трохи полежить і почне готувати. Встигне. Прислухалася до себе — голова, здається, легшала.
Вона відкрила очі й глянула на фотографію чоловіка на стіні. Спеціально повісила так, щоби, засинаючи й прокидаючись, бачити його обличчя. Сім років минуло, а звикнути так і не вдалося. Часто згадувала й розмовляла з ним, дивлячись на портрет.
— Погано мені без тебе, Борисе, — промовила вона голосно.
«А пам’ятаєш, як ти прийшов із роботи без подарунка на мій день народження? Квіти сховав під пальто на вішалці. Навмисне повільно роздягався, щоб я вийшла до тебе й запитала, чого це ти так довго мішкаєш?
А ти сказав, що зарплату втратив. Пішов у магазин, поки вибирав мені подарунок, хтось витягнув гаманець із кишені. Як же я тоді розлютилася на тебе! Адже відчувала підступ, знала твій нестерпний характер, і все ж потрапила на гачок.
Який же ти був упертий — доводити до кінця все, що задумав. Я вже прикидала, як прожити місяць без грошей.
Прийшли гості: син із дружиною, твій друг Тарас із жінкою, та моя подруга Мар’янка. Сіли за стіл, розлили вино, ти сказав тост, а потім подарував мені коробочку із золотими сережками. Мені тоді п’ятдесят виповнилося. І так прикро стало, що ледь не кинула в тебе тою коробочкою. А ти лише сміявся, тішився, що знову вдалося мене розіграти». Олена докірливо подивилася на портрет чоловіка.
«А як ключі в сніг упустив, пам’ятаєш? Як довго ми їх шукали! Сусіди навіть вийшли допомагати. Потім підкинув, щоб я їх знайшла. Скільки разів питала — так і не зізнався, що розіграв. Перед сусідами соромно було? Вони б не зрозуміли. Але діставалося не тільки мені, а й дітям…» — продовжувала Олена безмовну розмову з чоловіком.
Борис із портрета уважно слухав. Рідкісне фото, де він був серйозним. Зазвичай лукаво усміхався. Олена зітхнула й сіла на дивані. Голова полегшала.
Пішла на кухню й почала варити борщ. Кожен рух віддавався болям у колінах. Готувала й згадувала…
***
Був теплий серпневий день. Молоденька Олена сиділа перед дзеркалом у білій весільній сукні. Подруга Мар’янка укладала їй волосся. Вона вчилася в місті на перукарку. Олені не сиділося спокійно. То щасливо посміхалася, то задумливо застигала.
Ось-ось наречений забере її, а вона досі не була впевнена, чи правильно зробила, послухавши матір.
«Родина у Миколи міцна, господарство велике, сам хлопець роботящий. А за кого ще в нашому селі вийдеш? Міським хлопцям своїх дівчат вистачає», — переконувала мати.
І Олена погодилася. Двадцять уже — час заміж. Мар’янка хвалила її наряд, Миколу, а в Олени на очах виступили сльози. Вона щоразу прислухалася до гомону за вікном — чи не під’їхав автомобіль. І раділа, коли машина проїжджала повз.
Але ось мотор затих під вікнами, хляпнули двері. Олена здригнулася й напружилася. Серце, немов пійманої птахи, забилося в грудях.
Мар’янка вибігла зустрічати нареченого, вимагати викуп. Мати вже стояла на ґанку…
А Олена раптом подумала зовсім не про те, про що мала думати наречена. Вона згадала, як напередодні мати послала її до крамниці, де вона зустріла Бориса. Після армії він не повернувся в село, одразу поїхав працювати до міста. Кілька років його не бачила.
Зміцнів. Не сказати, що красень, але хлопець ставний, зовсім міський. Олена від його наполегливого погляду зніяковіла, почервоніла, опустила очі.
— Запізнився, хлопче. Не чіпай її. Не для тебе наречена. Завтра виходить заміж, — сказала продавчиця тітка Ганя.
— Ще побачимо, — усміхнувся Борис, не відводячи очей від Олени.
Вона не пам’ятала, що й як купила. Вискочила на вулицю й тільки там змогла вільно дихати. І з того часу не могла забути його погляду.
Олена прислухалася. Щось довго торгуються за викуп. Раптом двері розчинилися. Через поріг переступив не Микола, а Борис.
Олена зірвалася зі стільця, серце билося так, що ось-ось вискочить із грудей. Мати намагалася не пускати Бориса, вчепившись у рукав його сорочки. Мар’янка лише стояла, спостерігаючи. Борис нарешті вирвався й підійшов до Олени.
— Не зможу без тебе жити. ПОлена лежала на дивані, спокійна, ніби спала, а на кухні стояв гарячий борщ, і в її серці навіки залишився Борис.
