«Скажіть доньці, що мене більше немає»: жінка, яка пішла до будинку для літніх, щоб нікому не заважати
На стійці реєстрації панувала тиша. Тільки годинник на стіні рівномірно відраховував секунди, неначе нагадуючи: час іде, хоч як би там було. Олена акуратно дістала з сумочки паспорт, медичну картку, склала їх разом і простягнула дівчині за склом. Та кинула погляд на документи, потім на жінку. В її очах майнула легка тривога, але вона промовчала. Взяла папери і мовчки записала щось у журналі.
— У вас є родичі? — тихо спитала вона, не піднімаючи очей.
Олена зітхнула, втомлено, як людина, яка тисячу разів чула це питання — і стільки ж разів відповідала.
— У мене була донька. Але краще сказати їй, що я померла. Так усім буде спокійніше… і зручніше.
Дівчина підвела погляд, вражена. Хотіла щось заперечити, але, побачивши обличчя Олени, замовкла. Там, в глибині її очей, не було ні болю, ні злості. Тільки втома. Така, що з нею не сперечаються. Її не лікують. Її можна лише пережити.
Колись у Олени було зовсім інше життя. Наповнене запахами випічки, пелюшок, дитячого сміху та нескінченних справ. Її чоловік загинув у автокатастрофі, коли їх доньці, Катерині, було лише чотири роки. З того часу вона залишилась сама — вдова, мати, господиня та опора. Без допомоги, без тилу. Але з вірою, що впорається. Заради Каті.
І вона справлялася. Працювала в школі, вечорами перевіряла зошити, ночами прала та прасувала, на вихідних ліпила вареники та читала казки. Катя росла розумною, доброю, улюбленою. Олена ні на що не скаржилася. Лише іноді, глибокої ночі, коли весь дім завмирав, вона зачиняла двері, сідала на кухні і дозволяла собі кілька сліз. Не від слабкості — від самотності.
Коли Катя виросла, вийшла заміж, народила сина, переїхала до Києва. Спочатку телефонувала щовечора. Потім — раз на тиждень. Потім — раз на місяць. А потім… настала тиша. Не було ні сварки, ні образ. Просто — «Мамо, ти ж розумієш… у нас зараз іпотека, робота, садочок… ніколи зовсім. Пробач. Ми тебе любимо, справді. Просто зараз складно».
Олена кивала. Вона завжди розуміла.
Коли стало важко підніматися по сходах — купила собі тростину. Коли почали мучити безсонні ночі — записалася до терапевта, попросила ліки. Коли настала абсолютна тиша — купила радіо. Коли настала самотність — просто прийняла її. Катя іноді надсилала гроші. Небагато. На ліки вистачало.
До будинку для літніх Олена прийшла сама. Зателефонувала, дізналася умови, зібрала речі. Акуратно склала улюблений светр, теплу шаль, поклала фотоальбом. Зачинила двері — не озираючись. На прощання опустила у поштову скриньку доньки лист. Без докорів, без претензій.
«Кать, якщо одного дня приїдеш — а мене вже не буде, знай: я не пішла від тебе. Я пішла до себе.
Не хочу бути тягарем. Не хочу, щоб ти обирала між совістю і зручністю.
Хай буде простіше — і тобі, і мені.
Я тебе люблю. Мама.»
У пансіонаті Олена не скаржилася. Читала, доглядала за квітами, іноді пекла печиво, якщо пускали на кухню. Вона не жалілася, не виказувала невдоволення і не чекала. Але щовечора, коли в коридорі гасили світло, вона відкривала скриньку і діставала знімок — Катя в дитинстві, в червоному пальті з білими бантиками.
Олена проводила пальцями по фото, закривала очі і шепотіла:
— На добраніч, моя пташко. Хай у тебе буде все добре…
І засинала. З надією, що, можливо, десь там, в іншому місті, в іншому житті, хтось все ж таки ще пам’ятає про неї.
Минуло три роки. Катя дійсно приїхала. Одного разу, несподівано. Притисла до серця те листа, що весь цей час зберігався нерозкритим — вона не змогла прочитати його тоді. Втомлена, розгублена, з очима, повними провини, вона переступила поріг притулку і запитала: «А Олена Іванівна… ще тут?..»
Молода медсестра кивнула і повела її в сад. Там, під яблунею, у кріслі-гойдалці, спала сива жінка. В руках — фотографія. Вітер тріпав її тонке волосся, а обличчя було таким… спокійним.
Катя не стрималася. Упала на коліна перед нею і заплакала:
— Мамо… Пробач… Я все розумію. Але я так тебе люблю.
Олена не прокинулася. Але усміхнулася уві сні. Можливо, їй і наснилося: маленька дівчинка в червоному пальті мчить до неї по осінній алеї з криком: «Матусю!»
Бо навіть якщо ніхто не чує — серце матері чує завжди.