***Щоденник***
— Докторе, скажіть прямо! — голос Соломії тремтів, а пальці так сильно втиснулися в край столу, що кістки побіліли. — Я більше не можу чекати!
Лікар за столом повільно підняв голову. Світло настільної лампи відбивалося в його окулярах, приховуючи вираз очей. Він поклав ручку і глибоко зітхнув.
— Чотирнадцять тижнів вагітності, — сказав він спокійно, наче повідомляв про погоду.
Соломія завмерла. Здавалося, що повітря вилетіло з її легень. Губи посунулися, але жодного звуку не було.
— Як… — нарешті прошепотіла вона, відчуваючи, як у горлі стоїть ком. — Це неможливо…
— Можливо, — лікар прикрив карту долонею, уважно дивлячись на неї. — Ви справді не здогадувалися?
Соломія Коваленко, струнка жінка 45 років з короткою каштановою зачіскою та втомленими, але все ще яскравими зеленими очима, ніколи не думала, що опиниться в кабінеті гінеколога клініки «Здоров’я+».
Вона завжди відчувала глибоку огиду до лікарень. Різкий запах антисептиків, холодний метал стетоскопа, сліпуче-білі халати лікарів — усе це викликало спогади про материнство, якого їй, здавалося, ніколи не судилося пізнати. Однак терапевт із поліклініки на вулиці Вишневій була непохитна:
— Обстеження обов’язкове, Соломіє Олександрівно. У вашому віці не можна нехтувати здоров’ям.
І ось вона тут. У душному кабінеті з плакатами про жіноче здоров’я, де кожен шелест паперу звучав як вирок.
— Але… як? — Соломія стиснула скроні, намагаючись зібрати думки. — Ми з чоловіком… ми ж…
Лікар нахилився вперед, склавши руки на столі.
— Буває й так. Вітаю, — у його голі промайнула ледве помітна усмішка.
Соломія заплющила очі. В голові промайнуло: «Мені сорок п’ять. Я вже майже бабуся. А тепер…» Вона видихнула, відчуваючи, як сльози котяться по щоках.
— Який вибір?! — Соломія різко встала, стиснувши сумку так, що шкіряний ремінь впився в долоню. Її голос тремтів, але не від страху, а від гніву. — Ви що, пропонуєте мені… позбутися?
Лікар відкинувся у кріслі, наче відскочив від її тону.
— Я просто зобов’язаний озвучити всі варіанти, — пробурмотів він, швидко перегортаючи її карту. — Медичні показання, вікові ризики…
— Моя дитина — не «медичний показник»! — Соломія різко штовхнула дверцята шафи, де висіло її пальто. — А спостерігатиме мене інший лікар. Той, хто не бачить у цьому… помилки.
Його брови пішли вгору, але він лише простягнув їй папірець із аналізами.
— Як знаєте. Але вітаміни все ж візьміть, для…
— Дякую, — вона кинула папір у сумку, навіть не глянувши. — Мені вистачило двадцяти п’яти років очікування замість ваших таблеток.
Двері зачинилися з таким гучним клацанням, що медсестри в коридорі здригнулися.
Телефон розрядився саме в той момент, коли Соломія набрала номер чоловіка. «Символічно», — гірко усміхнулася вона, дивлячись на згаслий екран.
«Срібне весілля через місяць… а тепер це. Як йому сказати?»
Вона заплющила очі, згадуючи їхні довгі роки спроб: нескінченні лікарні, поїздки до санаторію «Сосновий Бір», де пахло смолою та надією, навіть той смішний візит до глухої знахарки на околиці Медвинського. Та тоді, жуючи якісь корінці, буркнула: «Дитинка прийде, коли перестанете чекати». Вони тоді з Юрком посміялися в машині — а тепер…
— Боже, — Соломія раптом розсміялася крізь сльози, притискаючи долоні до живота. — Та ж ми вже купили квитки до Греції на ювілей…
З динаміка над головою лунали правила відвідування. Десь капала вода з крана. А в її грудях, разом із давно забутим страхом, раптом забилося щось тепле й дике.
«Юрко… він же з розуму зійде від радості.» Вона поправила складки пальта і рішуче пішла до виходу.
«Треба терміново зарядити телефон. І купити тест. Десять штук. А ще…»
Думки плуталися, але одна була кришталево ясна: це диво!
І нехай лікарські прогнози залишаться там, де їм місце.
Соломія їхала в душному автобусі, притиснута до скла чиїмсь ліктем, але навіть тіснота не могла затьмарити її думок. У голові крутилося одне й те саме: «Юрко… Він буде такий щасливий!»
Вони з чоловіком давно перестали сподіватися. Десять років тому, після безкінечних поїздок по лікарям, клініках і навіть до тієї самої знахарки, яку колись порадив дядько Петро, вони махнули рукою. «Не дав Бог — і не треба», — сказав тоді Юрко, а Соломія лише мовчки кивнула, ховаючи сльози.
Але тепер… Тепер усе змінилося. Вона притиснула долоню до живота, ще плоского, ще нічим не видаючого таємницю, і посміхнулася. «Він точно зрадіє», — подумала Соломія, згадуючи, як усього пару тижнів тому Юрко, сидячи на кухні, з заздрістю розповідав про сусіда з сімнадцятого поверху.
— Уявляєш, у нього четвертий син народився, —Одного ранку, коли дитячий сміх наповнив будинок, а сонячні промені грали в скляних вікнах, Соломія зрозуміла, що справжнє щастя ніколи не запізнюється — воно просто чекає свого часу.
