Здається, ми й не розлучались…
Щодня Марійка йшла додому, сподіваючись, що Олесь повернеться. Знала, що ключів у нього нема — залишив, коли пішов. І все одно вірила, що ввійде в хату і побачить його кросівки біля порога. Але дива не сталося.
Разом вони прожили два роки. Він заповнив порожнечу після смерті мами. Навіщо вона тоді почала ту розмову? Між ними не було палкого кохання — просто їм було добре разом. Та Олесь не робив пропозиції, не говорив про майбутнє. Їхнє майбутнє.
— Що далі? — запитала вона одного дня.
— Ти про штампи у паспорті? Що вони змінять?
— Для жінки це важливо. Якщо тобі — ні, може, розійдемось? — жартома промовила вона, сподіваючись, що це його змусить зважитись.
— Тоді розійдемось, — несподівано відповів він і пішов.
Вже тиждень вона жила сама. І чекала. Подзвонити? Попросити повернутись? Та якщо чоловік так легко пішов — значить, не любив.
Він з’явився в її житті саме тоді, коли вона залишилась зовсім одна. Два роки тому в водія маршрутки відмовило серце — він не втримав кермо і врізався в зупинку. Мама та ще одна жінка загинули на місці, інші відбулись травмами. Водій помер у лікарні, коли дізнався про загиблих — обширний інфаркт.
Про це говорили у всіх новинах. Поховавши матір, Марійка блукала, як уві сні. Мало не потрапила під машину Олеся. Він гальмував, вискочив, почав кричати — а потім побачив її обличчя і замовк. Відвіз додому. І залишився.
Він був молодший на три роки. Різниця невелика, але їй здавалось, що між ними — ціла вічність. Він не планував нічого, жив днем, від розмов про дітей відмахувався. «Які діти? Ще встигнемо. Марійко, хіба нам погано вдвох?» — сміявся Олесь.
А їй хотілось звичайної родини, малюків, мрій про вибір коляски та плівочок. Його це дратувало.
Дома вона навмисне не діставала телефон із сумки, щоб не дивитись на нього кожну хвилину. Ледь стримувалась, щоб не подзвонити. Зранку, збираючись на роботу, із замиранням серця перевіряла повідомлення. Олесь не писав.
Знову самотній вечір. По телевізору йшов якийсь фільм, але Марійка не бачила його — думала про своє. Тому не одразу почула приглушений дзвінок із коридору. Довго шукала телефон у сумці — заважали гаманець, розческа, жіночі дрібнички. Нарешті дістала — але це був не Олесь. Вона відповіла, подумавши, що у нього розрядився телефон, чи трапилась аварія…
— Марійко? — почула вона жіночий, не молодий голос.
І їй стало байдуже, хто дзвонить і навіщо.
— Це сусідка твоєї тітки Степаниди. Вона сьогодні вранці померла.
Яка тітка Степанида? Яка сусідка? Що взагалі каже ця жінка? І раптом у пам’яті спалахує спогад з дитинства. Невисока, кругленька, наче Пампушка. Вона прикривала рот, коли посміхалась — чоловік вибив зуби, коли був п’яний. Від неї пахло хлібом і печкою.
Марійка з нетерпінням чекала літа, щоб поїхати до тітки Степаниди. Але мама сказала, що більше вони туди не поїдуть. Чому — вона не пам’ятала. А потім забула й саму тітку.
— Ти мене чуєш? — спитав чужий голос.
— Так… А від чого вона померла?
— Лікар сказав — тромб відірвався. Лікарня в районі слабка… Встигли довезти, але не врятували. Ти приїдеш?
— Коли похорон? — спитала Марійка, не плануючи їхати.
— Післязавтра, на третій день, як звичайно. Якщо не зможеш — скажи, перенесемо…
— Ні, приїду. Скажіть, як до вас дістатись, я не пам’ятаю, — зізналась вона.
— Зрозуміло, — з полегшенням відповіла жінка. — Звідки тобі знати? Село Заросли. Автобусом дві години, машиною швидше.
— Я на автобусі, — сказала Марійка, згадавши, що Олеся з машиною вже нема.
— Білет до Вишеньок бери, до нас автобус не йде — треба пішки. Може, зустріну?
— Не треба.
— Приїжджай. Окрім тебе, у неї нікого нема…
«Я не поїду. Навіщо? Я ж ледь не пам’ятаю тітку», — Марійка відкрила шафу. Очі впали на сукню, в якій ховала маму. «Мамо… Ти б поїхала».
Вона дістала довгу синю спідницю в дрібну квітку і чорну блузку. Речі яскраві — на похорон не підійдуть. Склала все у сумку.
Вранці на роботі написала заяву на три дні за свій рахунок. Як слід.
— Якщо треба більше — скажи, — зі співчуттям промовила начальниця.
Марійка повернулась додому, зібрала необхідне і вирушила на вокзал. Автобус вже пішов, наступного довелось чекати дві години. Повертатись додому не було сенсу. Вона марнувала час у кафе та привокзальних крамницях, купила цукерок, печива, вина. Не з пустими ж руками їхати. На поминках згодиться.
Усю дорогу думала про безглуздість цієї поїздки. КВін взяв її за руку, і раптом вона зрозуміла — нарешті знайшла те, що шукала всю своє життя.
