**Важке щастя**
У п’ятницю головна бухгалтерка прийшла на роботу вбрання, з пляшкою дорогого вина, тортом і упаковкою м’ясної нарізки.
— Дівчата, після роботи не розходимося, посидимо трохи й відзначимо мій день народження, — оголосила вона.
Всі одразу кинулися її обіймати й вітати. Поздоровляла й Оксана. Вона ж прийшла до компанії зовсім недосвідченою, отримувала за помилки сповна, але щиро вважала Ганну Василівну своєю наставницею. Та обійняла Оксану й прошепотіла на вухо:
— Трохи ще попрацюю й на спокій піду. Тебе, Оксанко, планую на своє місце запропонувати. Впевнена, ти впораєся. Ти дисциплінована, серйозна…
Оксана не встигла подякувати за довіру, як до Ганни Василівни вже підійшла наступна колега з вітанням.
Роботу закінчили раніше, звільнили від паперів великий стіл у кабінеті головної бухгалтерки, застелили його паперовою скатертиною, виставили все, що знайшлося в холодильнику. До початку святкування прийшов і директор з начальниками інших відділів. Вручив великий букет троянд, подарунок. Знову стало галасливо. Оксана під шумок вислизнула з кабінету.
— Ти куди це збираєшся? Ми ж тільки сіли за стіл, — наздогнала її в коридорі колега й подруга Марія.
— Мені треба йти, батько вдома сам.
— Посиділа б хоч півгодини, нічого з твоїм батьком за цей час не станеться, — сказала Марія.
— Не переконуй. Не любить він, коли я затримуюся, занепокоїться, тиск підскочить. У його віці це небезпечно.
— Та в якому такому віці? Скільки йому?
— Сімдесят один, — зітхнула Оксана.
— Хіба це вік? У такому віці деякі чоловіки ще закохуються й одружуються…
— Правда, Маро, мені треба йти. Вибачся за мене. — Оксана розвернулася, але Марія схопила її за руку.
— Загнала ти себе у кут. Ти ж молода, немає ніякого особистого життя. Хіба це нормально? Твій батько що, не хоче, щоб у тебе була родина? Онуків не хоче?
— Про яких онуків ти говориш? Мені сорок два…
— І що? Ти передчасно на собі хрест поставила. Такими темпами ти раніше від батька… Ой, вибач, — змовкла Марія, помітивши осудливий погляд Оксани. — Але хто тобі правду скаже, як не я? Він що, хворий?
— Ні, просто старіє, боїться померти самотнім.
— Не розумію тебе, Оксано. Твоя мати все життя біля нього крутилася. І де вона тепер? А тепер ти…
— Годі. Це моє життя. — Оксана вирвала руку й швидко пішла до свого кабінету за одягом.
Марія зі співчуттям подивилася їй услід.
А на вулиці пахло весною, майже весь сніг розтанув, ось-ось на деревах набрякнуть бруньки… По дорозі додому Оксана зайшла до магазину. Біля каси черга. Вона глянула на годинник. Час є, із роботи пішла рано, додому хвилин десять, встигне. І Оксана заспокоїлася.
Вдома вона навмисне голосно роздягалася в передпокої, щоб батько почув. Віднесла продукти на кухню й зайшла до кімнати. Батько лежав на дивані й дивився телевізор.
— Тату, я прийшла. Що дивишся?
За напруженим поглядом на екран вона зрозуміла, що він незадоволений. А коли він був чимось задоволений?
— Тату, як почуваєшся? — терпляче запитала Оксана.
— Додому, бачу, не поспішала. Усе гулянки на думці. А в мене тиск. Померу тут сам, ти й знати не будеш, — буркнув батько, кинувши незадоволений погляд на доньку.
— Які гулянки? Та я ж лише на хвилинку затрималася, у магазин зайшла. Зараз. — Вона підійшла до шафи, дістала тонометр і повернулася до батька.
— Давай руку, поміряю тиск.
Батько не ворухнувся.
— Тату, ну що ти як дитина? Не будь упертим.
Він неохоче простягнув руку. Оксана наділа манжету, почала качати грушу.
— Що ти вигадуєш? У тебе ідеальний тиск.
— Ти міряти не вмієш. А я відчуваю, що тиск є, — буркнув батько.
Оксана розуміла, що він не молодий, потребує догляду, все життя пропрацював на будівництві. Але це не значить, що можна цілими днями лежати на дивані.
— Може, лікаря завтра викликати? — запропонувала вона.
— Що вони ті лікарі розуміють? Випишуть таблетки, і все. Жодного толку.
Оксана прибрала тонометр і пішла до себе переодягатися. Потім готувала вечерю й вела нескінченний внутрішній діалог з батьком.
*Мені теж хочеться відпочити. Цілий день сиджу за монітором, очі болять. Могла б сидіти тепер із колегами, їсти торт і пити вино. Мені посаду обіцяють, а я втекла. А якщо Ганна Василівна образиться?*
*Я доросла людина, набридло, що ти мене контролюєш, до всього причепишся. Міг би хоча б до магазину в сусідній дім сходити. Марія права, я й сама скоро захворію. Немає вже сили…*
Оксана перервала себе. Не гарно так думати про батька, навіть якщо він не чує. Невідомо, як вона почуватиметься уА коли через рік у них з Юрою була весілля, навіть батько прийшов — тихий і лагідний, ніби не він колись кричав, що помре без доньки, а тепер щасливо посміхався, тримаючи за руку тітку Любу.
