Важке щастя
У п’ятницю головна бухгалтерка прийшла на роботу у вишуканому вбранні, з пляшкою дорогого вина, тортом та упаковкою м’ясної нарізки.
— Дівчатка, після роботи не розбігайтеся, посидимо трохи та відзначимо мій день народження, — оголосила вона.
Тут же всі кинулися її обнімати й вітати. Поздоровила й Соломія. Вона ж прийшла працювати до компанії зовсім недосвідченою, отримувала повною мірою за помилки, але щиро вважала Ганну Миколаївну своєю наставницею. Та обняла Соломію й прошепотіла на вухо:
— Ще трохи попрацюю та й на спочинок піду. Тебе, Соломійко, планую на моє місце запропонувати. Впевнена, ти впораєшся. Ти дисциплінована, серйозна…
Соломія не встигла подякувати за довіру, як до неї вже підійшла наступна колега з привітанням.
Роботу закінчили раніше, звільнили від паперів великий стіл у кабінеті головної бухгалтерки, застелили паперовою скатертиною, виставили все, що знайшлося у холодильнику. На початок святкування прийшов і директор із начальниками інших відділів компанії. Вручив великий букет троянд та подарунок. Знову стало шумно. Соломія під шумок вислизнула з кабінету.
— Ти куди це збираєшся? Ми ж тільки сіли за стіл, — наздогнала її у коридорі колега й подруга Марія.
— Мені треба йти, батько вдома сам.
— Посиділа б трохи, хоч півгодини, нічого з твоїм батьком за цей час не станеться, — сказала Марія.
— Не переконуй. Не любить він, коли я затримуюсь, занепокоїться, тиск підскочить. У його віці це небезпечно.
— Та в якому такому віці? Скільки йому?
— Сімдесят один, — зітхнула Соломія.
— Та хіба це вік? У цьому віці чоловіки ще й закохуються, й одружуються…
— Правда, Маріє, мені треба йти. Вибач за мене. — Соломія обернулася, збираючись піти, але Марія вхопила її за руку.
— Загнала ти себе у кут. Ти ж молода, ніякого особистого життя. Хіба це нормально? Твій батько що, не хоче, щоб у тебе родина була? Онуків не хоче?
— Яких онуків ти говориш? Мені вже сорок два…
— І що? Ти передчасно на собі хрест поставила. Такими темпами ти попереду батька… Ой, вибач, — зніяковіла Марія, помітивши осудливий погляд Соломії. — Але хто тобі правду скаже, як не я? Він що, хворий?
— Та ні, просто старіє, боїться померти самотнім.
— Не розумію тебе, Соломіє. Твоя мати все життя навколо нього танцювала. І де вона тепер? А тепер ти…
— Годі. Це моє життя. — Соломія вихопила руку й швидко пішла коридором до свого кабінету за речами.
Марія з жалем і жалістю подивилася їй услід.
А на вулиці пахло весною, майже весь сніг розтанув, ось-ось на деревах набрякнуть бруньки… По дорозі додому Соломія зайшла до крамниці. Біля каси черга. Вона глянула на годинник. Ще є час, з роботи пішла раніше, до хати хвилин десять іти, встигне. І Соломія заспокоїлася.
Дома вона спеціально голосно роздягалася у передпокої, щоб батько чув. Занесла продукти на кухню й зайшла до кімнати. Батько лежав на дивані й дивився телевізор.
— Тату, я прийшла. Що дивишся?
За напруженим поглядом батька на екран вона зрозуміла — він незадоволений. А коли він був чимсь задоволений?
— Тату, як ти сьогодні? — терпляче запитала Соломія.
— Додому ти, подивлюся, не поспішала. Усе гулянки на думці. А в мене тиск. Померу тут сам, ти й знати не будеш, — буркнув батько, кинувши незадоволений погляд на доньку.
— Які гулянки? Та я ж лише на хвилинку затрималася, у магазин зайшла. Зараз. — Вона підійшла до шафи, дістала тонометр та повернулася до батька.
— Давай руку, тис поміряю.
Батько не ворухнувся.
— Тату, ну що ти як дитина? Не впертий.
Він неохоче простягнув руку. Соломія наділа манжету, почала качати грушею.
— Що ти вигадуєш? У тебе ідеальний тиск.
— Ти міряти не вмієш. А я відчуваю, що тиск є, — буркнув батько.
Соломія розуміла, що він уже не молодий, потребує догляду, усе життя пропрацював на будівництві. Але це не означає, що можна цілими днями лежати на дивані.
— Може, лікаря завтра викличемо? — запропонувала вона.
— Що вони тямлять, твої лікарі? Випишуть пігулки, і все. Ніякого толку.
Соломія прибрала тонометр і пішла до своєї кімнати переодягнутися. Потім готувала вечерю і вела нескінченний діалог у думках із батьком.
«Мені теж хочеться відпочити. Весь день сиджу перед монітором, очі болять. Могла б сидіти зараз із колегами, їсти торт і пити вино. Мені посаду обіцяють, а я втекла. А якщо Ганна Миколаївна образиться?
Я доросла людина, набридло, що ти мене контролюєш, до всього причеплюєшся. Міг би хоч у магазин у сусідній будинок сходити. Марія права, я й сама скоро захворію. Сил немає…»
Соломія перервала себеСоломія усміхнулася, глянувши у вікно, де весняне сонце виливалось у кімнату, і зрозуміла — нарешті прийшов час пожити для себе.
