Андрій знову затримався на роботі. Олена сиділа за столом, роздивлялась охолонутий обід. Запах запеченої курки з травами перемішувався з ароматом свічки, яку вона запалила два години тому тепер воскові краплі падали, як сльози. Телевізор тихо бубнив про погоду, а вона вже ні на що не звертала уваги, натомість слухала скрип ліфта в під’їзді, кроки на сходах то не він?
Двері не відкривалися.
Вона могла зателефонувати: «Де ти?» або «Я хвилююся». Але навіщо? Він завжди відповідав тим же: коротким «Згодом» чи роздратованим «Не турбуй мене». Потім прийде, загляне в телефон, і між ними знову посідатиме важке мовчання, ніби вони не пара, а двоє самотніх.
Вони живуть разом вже пять років.
Вчора Катерина, подруга Олени, надіслала фото хрещення сина. На фоні щасливі обличчя, красиве плаття, чоловік Катерини з малюком на руках. Сьогодні в стрічці зявилося ще одне весільне фото їхніх спільних друзів.
Коли ж ви? питали вони.
Ми не поспішаємо, відмахувався Андрій.
Але Олена вже встала від цього «не поспішаємо».
Ти взагалі хочеш на мене одружитися?
Він щойно зайшов, зняв куртку, простягнувся до холодильника за пивом. Питання застало його зненацька рука замерзла на півшляху.
Звичайно, хочу, відповів він, проте голос звучав глухо, ніби слова застрягли в горлі. Зараз не найкращий час для такого питання.
А коли буде краще? вона взяла виделку, ніби бачила її вперше. Коли ти купиш квартиру? Отримаєш підвищення? Чи коли нам обом виповниться сорок?
Він відвернувся, шукаючи порятунку в етикетці пляшки.
Не заводьсь, добре? Я втомився.
Я теж втомилася, прошепотіла вона.
Андрій уже йшов у душ, залишаючи за собою тишу, густу, мов туман, в якому вони губилися роками.
Андрій зростав, спостерігаючи, як руйнується сімя.
Він памятав батька колишнього смішного, сильного, що підкидав його, пятирічного, до стелі. І того, хто став після: порожніх поглядів, постійного запаху алкоголю, киданням тарілок у маму.
Краще без батька, ніж такий, вигукнув він колись у розмові з другом.
Тоді він пообіцяв собі: якщо вже заводити сімю, то лише іншу, без помилок минулого. Проте впевненості не було.
Олена була повною протилежністю його матері спокійна, терпелива, без істерик. І все ж
Щоразу, коли вона обережно піднімала тему шлюбу, Андрій ловив себе на думці:
«А якщо я помилюся? Чи спить у мені той самий монстр?»
Він бачив, як його руки стискаються в кулаки після важкого дня точно так само, як у батька. Відчував, як піднімається роздратування, коли Олена щось просить. Хоча він ніколи не піднімав на неї руку чи голос, страх жив глибоко:
«А що, якщо це лише початок?»
Одного разу, після особливо важкої розмови, Олена запитала прямо:
Ти боїшся стати таким, як твій батько?
Я не стану, різко відповів він.
Тоді в чому проблема?
У тому, що не впевнений, чи зможу бути гідним його заміною.
Вона замовкла, потім взяла його за руку:
Ніхто не вимагає досконалості. Я просто хочу, щоб ти спробував.
Андрій знав: для нього «спробувати» це ризик знищити ще одне життя. І цей страх виявився сильнішим за кохання.
Спочатку треба встати на ноги, сказав він, вийшовши з душу, витираючи рушником. У його очах був втомлений блиск після дванадцятигодинного робочого дня. Хочу, щоб у нас було ідеально.
Олена сиділа за столом, чекаючи його. У її погляді читалося щось між розумінням і втомленим розчаруванням ця розмова вже стояла сотий раз.
А що для тебе «ідеально»? спитала вона, без упреку, лише з щирим інтересом.
Андрій застиг. Він часто вимовляв це слово, а ніколи не замислювався над його змістом. У голові прокручувалися образи: просторна квартира в центрі (хоча вони вже орендували затишну двокімнатку біля станції метро), новенька іномарка (хоча його підержана «Зазика» служила пять років), посада директора (хоча він вже вдвічі заробляв більше середнього по Києву).
Він не відповів, бо зрозумів, що його «ідеально» схоже на рекламний банер: блискуче, а порожнє всередині. Ніби чекав чарівного моменту, коли зірки зійдуться, фінанси подвояться і він раптом стане іншим «ідеальним» чоловіком, батьком, годувальником.
Олена спостерігала, як на його обличчі змінюються вирази. Вона знала цю його рису здатність ставити себе у пастку нереалістичних очікувань.
Знаєш, нарешті сказала вона, обережно підбираючи слова, ідеальний момент ніколи не настаче. А ми можемо бути щасливі тут і зараз. Просто такими, якими є.
Андрій поглянув на їхню квартиру на книжкові полиці, що вони збирали разом, на фотографії з подорожей, на кота, що мирно спав у кріслі. І вперше задумався: а може, «ідеально» це не про умови, а про нас двох? Проте страх перед невідомим знову замкнув його в мовчанні.
Він лише потягнув пульт, вимкнув телевізор і взяв у руки телефон, даючи зрозуміти, що розмова закінчилась.
Андрій кохав Олену.
Кохав, коли вона сміялась над його дурними жартами за сніданком. Кохав, як вона ворчала у сні, коли він тихо перетягував одеяло. Кохав навіть її звичку залишати недопитий чай по всій квартирі кожна така пляшечка викликала усмішку.
Але ще більше кохав тишу.
Ту саму, що наставала, коли Олена їздила до батьків на вихідні. Любив свої звички розкидати шкарпетки по підлозі, не вмикати світло, залишатися на роботі допізна, спонтанно вирушати на рибалку з друзями без довгих пояснень.
Навіщо нам штамп у паспорті? питав він у такі моменти, обіймаючи її за плечі, доки вона мила посуд. Ми вже разом. Хіба це мало?
Олена хотіла більшого.
Не діаманти, не розкішний банкет у ресторані. Їй треба було майже незбагненне, але важливе відчуття вибору. Щоб кожен ранок він свідомо вирішував бути з нею, не за інертністю, а з бажанням.
Штамп це не про зобовязання, говорила вона, дивлячись прямо в його очі. Це про те, що серед усіх можливих життів ти обираєш саме це. Саме нас.
Андрій відводив погляд. Він вже давно вибрав її, та слово « назавжди » все ще лякало своєю остаточністю. Ніби підписуючись у ЗАГСі, він навічно ховав того безтурботного хлопця, який міг у будь-який момент вирватися кудись.
А якщо ми розлучимося? раптом вирвався питання, ніби довго його носив у собі. Андрій стояв у вікні, спиною до Олени, дивлячись на вечірнє місто, а в уяві бачив інші картини рахунки адвокатів, ділення майна, порожні кімнати.
Що? Олена застигла.
Ну це дорого. Іпотека, аліменти говорив він методично, ніби розраховував бізнесплан, а не можливий кінець. Ти ж знаєш, як у мого колеги половину квартири віддав, ще й на дитину платить
Олена тихо підвелася і розсміялась гірко, майже беззвучно. Цей сміх був схожий на видих, останню бульбашку повітря з затопленого корабля.
Ти вже розлучення продумав, а одружитися боїшся, сказала вона, без злості, лише з втомленим розумінням. Найсмішніше, що ти боїшся розлучення більше, ніж того, що можемо втратити один одного зараз. Бо розлучення це цифри, документи, конкретні втрати. А втратити кохання для тебе це абстракція, чи не так?
Андрій обернувся. У його очах читалася розгубленість він не очікував такої реакції. Готувався до сварки, до сліз, до мовчазної образи, але не до цієї різкої ясності.
Я просто почав він, та слова застрягли в горлі. Що сказати? Що захищати їх обох? Що передбачити всі варіанти? Це звучало б як виправдання, і вони це знали.
Олена повільно підходила, зупинившись на відстані простягнутої руки. Її обличчя залишалося спокійним, але в очах блиснула нова рішучість.
Якщо ти вже думаєш, як ми будемо розлучатися, тихо сказала вона, значить, ми вже розходимося. Просто ще не оформилося на папері.
Вона повернулася і вийшла, залишивши Андрія наодинці з його розрахунками, страхами і раптово настільки ясним усвідомленням: всі його спроби передбачити майбутнє вже можуть зруйнувати теперішнє.
Фінал
Вони розійшлися в один із тих буденних днів, коли життя зазвичай нічого не міняє. Без скандалів, без розбитого посуду просто Олена прийшла з роботи на годину раніше і тихо почала збирати речі. Андрій застулив її, коли повернувся додому.
Ти їдеш? спитав він, стоячи в дверях.
Олена акуратно складала в чемодан светри, які він так любив. Її рухи були точними, зваженими зрозуміло, що рішення не спонтанне.
Так, відповіла вона, не піднімаючи погляду. Я орендувала квартиру в центрі.
Андрій відчув, як земля під ногами зникає. Він уявляв цей момент сотні раз, а тепер зрозумів, що не готовий. Зовсім.
Ми можемо почав він, та Олена перебила:
Ні, Андрію. Не можемо. Я дала нам місяць після того розмови. Ти навіть не спробував.
Вона закрила чемодан тихим клацанням. Цей звук, чомусь, прозвучав голосніше за зачинені двері.
Олена пішла не тому, що перестала кохати. Любов дивна річ, вона не зникає миттєво. Вона пішла, бо зрозуміла, що його страх перед зобовязаннями був сильніший за кохання. Він боявся не шлюбу, а свідомого вибору. Боявся сказати «так» не лише їй, а й життю, що після цього ідеться.
Я не чекала обіцянок на все життя, сказала вона в дверях. Я просила лише одного щоб ти вибрав нас тут і зараз. Але ти так і не вирішився.
Андрій залишився сам. У квартирі, що раптом стала надто великою. Зі свободою, що тепер здавалася надто гучною. З телефоном у руці, куди вже пять разів ввели її номер і стерли.
Він був вільний. Повністю вільний. Міг робити, що захотів їхати з друзями на вихідні, залишатися на роботі допізна, кидати шкарпетки довсюди. Але в першу ж ніч він ліг на диван і дивився в стелю, згадуючи, як Олена ворчала у сні, коли він тягнув одеяло.
І так і не зрозумів, що страшніше втратити її чи втратити себе. Тепер, коли її не було поруч, він з жахом усвідомив: можливо, справжній він це той, хто сміявся з неї над дурними жартами за сніданком. А той «вільний» Андрій, за якого він так чіплявся, лише хлопчина, що ховається від життя в списку відмов.
Вранці на кухні він побачив її улюблену чашку з недопитим чаєм. Андрій машинально помив її і сховав у шафу і лише тоді зрозумів, що тепер нікому не буде залишати ці чашки по всій квартирі.
