Важка рішення. Повернення
— Лети, якщо хочеш, — промовив Олег, ставлячи чашку до мийки. Голос його був рівним, майже байдужим. — Тільки не чекай від мене підтримки. Ні моральної, ні фізичної.
— І не чекаю, — тихо відповіла Мар’яна, не дивлячись на нього.
— Потім не кажи, що даремно поїхала.
— Можливо, скажу. А можливо, й ні. Головне — не шкодувати, що не спробувала.
Вона таки поїхала.
Рейс із пересадкою затримали, а стіковий літак відлетів, навіть не помітивши її запізнення. Сім годин нудного чекання в душному аеропорту, пластиковий бутерброд і сумка на плечі замість валізи — сукня лишилася у багажному відсіку іншого континенту.
У готелі сказали, що бронювання «не підтвердилось». Хлопець на ресепшені пояснював це з усмішкою, ніби йшлося про щось зовсім незначне:
— Вибачте, пані, у нас все зайнято. Можу запропонувати список найближчих мотелів.
— Дякую, — сухо кинула Мар’яна. — Саме списку життєвих невдач мені зараз і бракувало.
Вона сіла в кафе за рогом, замовила каву і, дивлячись у екран телефона, перегортала контакти. Палець спинився на імені: Оксана Коваленко. Університетська подруга, з якою разом вчилися у Львові. Потім листування, рідкі лайки… і тиша.
«Може, ризикнути?» — подумала Мар’яна і надіслала коротке повідомлення.
Відповідь прийшла за три хвилини:
«Звісно, приїжджай! У нас є гостова кімната. А сукню підберемо, не проблема. Щоправда, ти, мабуть, худша — візьмемо із запасом. Як же давно ти зникла!»
Вранці вони вже їхали вулицями передмістя Києва. Мар’яна відчувала, як з кожним поворотом машина занурює її все глибше у минуле, яке вже давно померло. Оксана за цей час сильно змінилася — доглянута, впевнена, але така ж добра, без натяку на зверхність. Дала адресу клубу, критично оглянула Мар’яну, зачесала їй волосся, побризкала лаком, вручила брошку:
— Ідеш туди не як тінь минулого, а як жінка, що знає собі ціну. Вони всі там — з однаковими обличчями і губами. Але не в усіх є душа. Тримай спину, Мар’яно.
Свято було пишним.
Намети, доглянені газони, офіціанти з шампанським, жінки у сукнях від дизайнерів — ніби виліплені за однією формою. Усе дороге, вибагливе і… чуже. Родинних облич Мар’яна не побачила. Лише нові — засмаглі, підколоті, самовпевнені.
Славко з’явився першим. Трохи постарілий, але все такий же. Підійшов, винувато посміхнувся, обійняв, прошепотів:
— Радий, що приїхала. Вибач, не сказав Іринці. Хотів, щоб вона просто побачила…
Мар’яна не відповіла. Їй і так усе стало зрозуміло.
Іринка підійшла трохи пізніше. Не сама — з цілою свитою. Сукня дизайнерська, обличчя ідеально виліплене, погляд — скляний.
— Мар’яна? Яка несподіванка, — промовила вона з оскалом, що намагався бути посмішкою. — Ти… тут?
— Я — це я. А тут — це лише місце, — рівно відповіла Мар’яна. — Вітаю з ювілеєм.
— Дякую. Сподіваюся, дорога не дуже втомила?
— Трохи. Але Оксана Коваленко допомогла. Кумедно, як міцно тримаються старі зв’язки, навіть через роки.
— Оксана? Ну так… Вона нас дуже виручила, коли ми переїжджали. У неї, кажуть, смак добрий. Це не її сукня?
— Вона зручна. І сидить краще, ніж деякі спогади.
Іринка на мить збентежилася.
— Що ж… Сподіваюся, тобі сподобається вечір.
— Він уже мені подобається. Дякую за запрошення.
— Я… не запрошувала.
— Але ж і не виганяєш, — з м’якою напівусмішкою відповіла Мар’яна.
Пізніше, коли один із гостей раптом осів на стільці і почав синіти, зал заповнився панікою.
— Він задыхається! — скрикнула дама у леопардовій сукні. — Хтось, викличте швидку!
— Я лікар, — спокійно сказала Мар’яна, вже стоячи поруч. Без істерик, без метушні, чітко. Огляд, пульс, підкладена під голову сумка, розстібнутий комір. Вона діяла, ніби робила це щодня. І робила.
Швидка приїхала за п’ятнадцять хвилин. За цей час ні Іринка, ні хтось із її оточення навіть не підійшли.
Вранці Мар’яна прокинулася в кімнаті у Оксани. Сукня була акуратно складена на кріслі, на столі — кава і записка:
«Ти все зробила правильно. Якщо захочеш ще раз зникнути в цьому місті — телефонуй. Кімната твоя».
В аеропорту вона відчувала легкість.
Не тому, що все закінчилося.
А тому, що все нарешті знайшло своє місце.
Ця дружба померла давно. Просто похорони затягнулися. Тепер вони відбулися. Без квітів. Без сліз. Але з прощанням.
Олег чекав її біля виходу. Його кудлатий пес Барсік ледь не збив її з ніг від радості.
— Ну що, як пройшло? — запитав він.
— Закрила гештальт.
— З гурВона усміхнулася, провела рукою по його шерсті, і більше нічого не треба було пояснювати.
