Важка рішення. Повернення
— Хочеш — лети, — промовив Олег, ставлячи чашку у мийку. Голос його був рівним, майже байдужим. — Тільки не чекай від мене підтримки. Ні моральної, ні фізичної.
— Я й не чекаю, — тихо відповіла Марія, не дивлячись на нього.
— Потім не кажи, що даремно поїхала.
— Можливо, і скажу. А може, й ні. Головне — не шкодувати, що не спробувала.
Вона все ж таки поїхала.
Рейс із пересадкою затримали, а стыковочний літак полетів, навіть не помітивши її запізнення. Сім годин тяжкого очікування в душному аеропорту, пластиковий сендвіч і сумка на плечі замість валізи — сукня залишилася у багажному відсіку іншого континенту.
В готелі сказали, що бронювання «не пройшло». Хлопець на рецепції пояснював це з усмішкою, наче йшлося про щось незначне:
— Вибачте, пані, у нас все зайнято. Можу запропонувати список найближчих мотелів.
— Дякую, — сухо кинула Марія. — Саме списку життєвих невдач мені зараз і не вистачало.
Вона сіла в кафе за кутом, замовила каву й, дивлячись у екран телефону, переглядала контакти. Палець зупинився на імені: Оксана Ковальчук. Університетська подруга, з якою разом вчилися у Львові. Потім листування, рідкі лайки… й тиша.
«Може, ризикнути?» — подумала Марія й написала коротке повідомлення.
Відповідь прийшла за три хвилини:
«Звісно, приїжджай! У нас є гостьова кімната. А сукню підберемо, не проблема. Правда, ти, мабуть, худша — візьму із запасом. Як же давно тебе не було!»
Вранці вони вже їхали вулицями передмістя Києва. Марія відчувала, як із кожним поворотом машина заносить її все глибше у минуле, яке вже давно померло. Оксана за цей час дуже змінилася — доглянута, впевнена, але все та ж добра, без натяку на зверхність. Дала адресу клубу, критично оглянула Марію, заклала волосся, спшикала лаком, підсунула брос:
— Ідеш туди не як тінь минулого, а як жінка, яка знає собі ціну. Вони всі там — з однаковими обличчями й губами. Але не в усіх є душа. Тримай спину, Маріє.
Свято було помпезним.
Намети, ідеальні газони, офіціанти з шампанським, жінки у дизайнерських сукнях — наче виліплені з однієї форми. Все дороге, витончене й… чуже. Родинних облич Марія не побачила. Лише нові — засмаглі, підколоті, самовпевнені.
Андрій з’явився першим. Трохи постарілий, але все той самий. Підійшов, ніяково всміхнувся, обійняв, прошепотів:
— Радий, що ти приїхала. Пробач, я не сказав Тетяні. Хотів, щоб вона просто побачила…
Марія не відповіла. Їй і так усе стало зрозуміло.
Тетяна підійшла трохи пізніше. Не сама — з цілою свитою. Сукня від кутюр’є, обличчя досконале, погляд — скляний.
— Маріє? Яка несподіванка, — промовила вона з оскалом, що вдавав посмішку. — Ти… тут?
— Я — це я. А тут — це просто місце, — рівно відповіла Марія. — Вітаю з ювілеєм.
— Дякую. Сподіваюся, дорога не дуже втомила?
— Злегка. Але Оксана Ковальчук допомогла. Кумедно, як міцно тримаються старі зв’язки, навіть через роки.
— Оксана? Ну так… Вона нас дуже виручила, коли ми переїжджали. У неї, кажуть, смак хороший. Це не її сукня?
— Вона зручна. І сидить краще, ніж деякі спогади.
Тетяна на мить збентежилася.
— Що ж… Сподіваюся, тобі сподобається вечір.
— Він уже мені подобається. Дякую за запрошення.
— Я… не запрошувала.
— Але ж і не виганяєш, — із лагідною півусмішкою відповіла Марія.
Пізніше, коли один із гостей раптом осів на стільці й почав синіти, зал охопила паніка.
— Він задихається! — скрикнула пані у леопардовому. — Хтось, викличте швидку!
— Я лікар, — спокійно сказала Марія, вже стоячи поруч. Без істерик, без метушні, чітко. Огляд, пульс, сумка під голову, розстібнутий комір. Вона діяла, начебто робила це щодня. Так і було.
Швидка приїхала за п’ятнадцять хвилин. За цей час ні Тетяна, ні хтось із її оточення навіть не підійшли.
Вранці Марія прокинулася в кімнаті у Оксани. Сукня акуратно лежала на кріслі, на столі — кава й записка:
«Ти все зробила правильно. Якщо захочеш знову зникнути в цьому місті — телефонуй. Кімната твоя».
В аеропорту вона відчувала легкість.
Не тому, що все закінчилося.
А тому, що все нарешті знайшло своє місце.
Ця дружба померла давно. Похорон просто затягнувся. Тепер він відбувся. Без квітів. Без сліз. Але з прощанням.
Олег чекав її біля виходу. Його кудлатий пес Барсік ледь не збив її з ніг від радості.
— Ну що, як пройшло? — запитав він.
— Закрила гештальт.
— З гуркотом?
— Трохи. Але з гідністю.
— І?
— А більше не тягне.
Він узяв у неї сумку.
Вона взялаВони пішли додому, і між ними стояла тиша, але вона вже не була важкою, наче все, що треба було сказати, залишилося там, у минулому.
