Ось історія, переказана по-нашому:
Скісив траву — знайшов любов: як Тарас знайшов те, що шукав все життя
Тарас прокинувся на світанку. Сонце ще тільки чіплялося за верхівки дерев, а його мати, Ганна Іванівна, ще вчора суворо нагадала:
— Завтра, сину, щоб був рано на луці. Готувати корм коровам треба. Зима не за горами.
— Мамо, я сам впораюсь. Не буду Юрка турбувати, у нього теж сіно чекає, — відповів Тарас і пішов спати, навіть не підозрюючи, що один укус бджоли переверне його життя.
Тарас давно вважався у селі людиною незвичайною. Не скажеш, що дивак, але й не такий, як усі. Тихий, розумний, чемний. Зайвого слова не вимовить, погляд скромний, а книжку завжди при собі. Працював механіком у автопарку — майстер на всі руки. Начальство його поважало. А ось серце — вільне, порожнє, немов чекало на щось особливе.
Місцеві жінки тільки руками махали: «До нього не підійти!» Молодь жартувала, що вона «вчене копито». А його брат, Юрко, жартівник і веселун, сміявся:
— Брате, так ти й помреш самотнім! Тебе вже навіть стара Марічка сватає — їй, між іншим, під вісімдесят!
— Іди до своєї Галочки, — з посмішкою відмахувався Тарас.
Але в душі йому було не до сміху. Нудьгувало. Одиноко. І страшно. Знайомитися з кимось? Ой, ні…
У той спекотний липневий день він уже скосив майже все поле, залишився лише далекий кут. Втомився, присі́в, взяв пляшку з водою. І раптом — голос.
— Ой, лишенько! Ай, як же болить…
Обернувся. Стоїть дівчина — молода, гарненька. У джинсах і футболці з малюнком. Тримає руку нижче ліктя й морщиться від болю. Тарас підскочив, підбіг, забувши про свою несміливість.
— Що трапилося?
— Бджола. Вкусила… — ледь не плачучи сказала вона. — Що робити?
— Спокійно, спокійно. Зараз усе буде. Головне — витягнути жало. Не бійся.
Він обережно й швидко витягнув жало. Дівчина ахнула, потім зі здивуванням подивилася:
— Ви вже… витягли? Правда?
— Усе, — спокійно кивнув він. — Навіть не помітили. Вас як звати?
— Олеся. А вас?
— Тарас.
— Дякую вам, Тарасе. Ви мене врятували. А ви тут мешкаєте?
— Тут. Косимо на зиму. А ви хто будете?
— До тітки Ганни приїхала. Вона у вас завідує амбулаторією. А я… Я тепер вчителька у місцевій школі. З міста приїхала. Працюю з молодшими класами. Вирішила життя змінити.
Він мовчки кивнув. І більше нічого не сказав. А вона пішла, так і не почувши, як сильно йому стиснуло серце.
Олеся була з тих жінок, що пережили зраду. Покинула місто, кинула кар’єру — лише б не бачити колишнього і не плакати в тій самій квартирі, де застала його з найкращою подругою. Вона шукала спокій. А знайшла — погляд Тараса.
Тарас же йшов додому, немби з крилами. За вечерею мовчав. А потім, взявши в руки бандуру, раптом тихо загра́в і заспівав. Брат із матір’ю переглянулися.
— Ти чого, брате? — не втримався Юрко. — На луці, мабуть, русалку зустрів? Ну, розповідай!
І Тарас розповів. Про бджолу. Про дівчину. Про її руки і голос. І про те, як хочеться побачити її знову. Юрко ляснув у долоні:
— Усе, завтра йдем до Петра, чоловіка Ганни. Ми з ним напарники. Оце так — Олеся. Гарне ім’я.
— Не піду я, — зніяковів Тарас.
— Підеш! Це твій шанс. Не проспи, брате. Уперед!
Ганна зустріла їх радо, Олеся — з ледь помітною посмішкою. Тарас не знав, куди подіти очі. Юрко ж вів розмову за обох. Олеся сміялася, Ганна підморгувала чоловікові, а потім раптом прошепотіла:
— Дивись, як вони дивляться одне на одного… От воно, щастя йде.
Надвечір, коли розмови втихли, Олеся перша наважилася:
— Такий гарний вечір… Може, пройдемося до річки?
Він ледь кивнув, серце мало не вистрибнуло. І пішли. Повільно, по піща́ній дорозі, де повітря пахло травою і надією.
Вони розмовляли про життя. Про те, як самотньо було. Про книги. Про зради. Про те, як хочеться бути з кимось, кому можна вірити.
Коли зірвався світанок, вони стояли на березі, тримаючись за руки, не бажаючи розлучатися.
— Ти знаєш… — тихо почав Тарас. — Я тепер не розумію, як раніше без тебе жив.
— І я, — прошепотіла вона. — Ніколи не думала, що зустріну тут, у селі, такого… як ти.
Через два місяці в селі гучно відгуляли весілля. Тарас більше не був тим тихим самітником. Він став чоловіком. Саме таким, про якого мріяла Олеся.
— Ось і знайшлися дві половинки, — сказала Ганна, дивлячись, як небога танцює з чоловіком. — На скошеному полі. Під дзижчання бджоли.
А брат Юрко усміхнувся:
— Таке буває. Однією косовицею — і на все жиЮрко жартівливо підморгнув: “А тепер, брате, саме час скосити ще кілька гектарів — раптом знайдеш мені наречену!”
