Одна сковорідка на двох
Буває, коли люди припиняють сваритися. І це вже не про примирення. Це про кінець. Тарас і Марічка прожили разом двадцять років. Не вічність, але й не мить. Спочатку — кохання, потім діти, потім нескінченні клопоти. А далі — втома. Від себе, одне від одного.
Спершу вони ще намагалися. Сварилися, мирилися, гримали дверима, силкувалися зрозуміти, пробачити, повернутися. Та настала тиша. Глуха, непробивна. Вони перестали спати в одному ліжку. Розійшлися по кімнатах. Не вороги, але вже й не рідні. Просто двоє людей, що випадково опинилися в одній хаті. І найжахливіше — вони почали їсти окремо. У нього — своя їжа. У неї — своя. Свої полиці, свої тарілки. Своє життя. Це і був кінець. Такий, який не оголошують.
Про розлучення ніхто не говорив. Навіщо? Все й так було зрозуміло. Тарас познайомився з жінкою в санаторії. Він почав їздити туди сам, без Марічки. Жінку звали Оксана, вона була уважною, спокійною, терплячою. Писала йому листи, питала, як справи, ділилася рецептами. Марічка нікого не зустріла. Її самотність була мовчазною і тугою, як вузол. Але вона не скаржилася. Просто жила. Наче чекала, що це пройде.
Ранок був звичайний. Кухня залита жовтим світлом, у повітрі пахло дешевою олією. Марічка стояла біля плити. На плиті — крихітна сковорідка. На ній — одне яєчко. Не омлет. Не сніданок на двох. Просто — яєчко. Маленьке, як і сама сковорідка. Маленьке, як і сама Марічка. Халат на ній старий, волосся — в неслухняних локонах. Вона тримала лопатку і навіть не дивилася на сковорідку. Просто стояла.
Тарас зайшов на кухню. Мовчки. Поставив чайник, хотів налити собі чаю. Все в ньому вже було вирішено. Він піде. Скоро. Просто треба зібрати речі. Та в цю мить вона обернулася. Подивилася на нього з такою беззахисною провиною, що його ніби штовхнули в груди.
— З’їси яєчко? — тихо спитала вона і простягнула крихітну сковорідку.
Він наче в стіну врізався. Все згадалося. Гуртожиток. Один матрац. Одна склянка. Одна виделка на двох. І та сама дівчина в халаті, тільки тоді — смішлива, зухвала, з чубчиком, як у поні. Вона підморгувала й казала: «У нас навіть яєчко — спільне».
Він опустив сковорідку. Обійняв її. Притиснув до себе, як уперше. І почав щось говорити. Нескладно, безглуздо. Що був дурнем. Що заблукав. Що забув, що вона — його. Що все, що здавалось сірим, насправді було важливим. І, можливо, він плакав. Вона не бачила — адже вона маленька, а він — високий.
На плиті все ще лежало яєчко. Жовток — наче золота ґудзина. Наче знак. Наче порятунок.
Потім він залишився. Вони почали їсти разом. Мовчали увечері. А потім почали розмовляти. Трохи. Обережно. І не одразу — знову сміятися.
…Кохання не завжди голосне. Інколи воно живе в тиші. В одній сковорідці. У питанні: «З’їси яєчко?» Бо якщо тобі його пропонують — значить, ти все ще потрібен.
