Сіра мишка
Марійка виглянула у вікно. На дитячому майданчику возилися малечі. Їхні матусі стояли поруч і щось обговорювали, одночасно придивляючись до дітей. Лавка біля під’їзду була притрушена снігом.
Марійка швидко натягла чорні чоботи, коричневий пальто, таку саме в’язану шапку, схопила чорну шкіряну сумку та вийшла з квартири. Мить постояла, прислухаючись, чи не почути кроків або голосів на сходах, замкнула двері та спустилася униз.
Здалеку її можна було прийняти за бабусю. Лише зблизу ставало зрозуміло, що їй трохи за п’ятдесят, а то й менше. Обличчя нічим не виразне, з дрібними очима й вузькими губами. Подивишся — і за хвилину забудеш.
Вона заселилася в цей будинок років двадцять тому. Ні з ким не спілкувалася, усіх оминала. Спочатку, як то буває, сусідки заходили по позичити цибулину чи склянку борошна, коли лінь було бігти до крамниці. Марійка відчиняла двері на довжину ланцюга, якщо взагалі відчиняла, казала, що у неї нічого немає, і негайно замикалася. Незабаром сусіди перестали до неї звертатися.
Ніхто не бачив, щоб до неї хтось приходив у гості. Здавалося, що вона зовсім сама на цьому світі, тому й така замкнута й полохлива.
Звичайно, у неї були родичі. У невеличкому містечку на Житомирщині жила молодша сестра з родиною. Але Марійка з нею не спілкувалася. Можливо, тому, що вся врода дісталася саме сестрі. Хто його знає?
Чужий у її квартирі бував рідко — хіба що слюсар або газівник з перевіркою. Марійка завжди вимагала посвідчення, пильно його вивчала, а часом навіть телефонувала до контори, щоб перевірити, хто перед нею стоїть.
Нікому не робила зла. Нікого не образила, не пліткувала, та й не балакала ні з ким. Поздоровається — і йде далі, опустивши голову.
За очі її кликали «синьою панчохою», «сірою мишкою» чи «старою дівою». Працювала вона все життя на одному місці — бухгалтеркою в якійсь фірмі. Сиділа за столом з суворим виразом обличчя, але роботу виконувала акуратно й чітко, за що начальство її поважало й терпіло. Завжди ходила в темній сукні, з однією зачіскою — гладко зачесаними назад волоссям, зібраними у маленький тугий пучок.
Років у тридцять їй захотілося дитини. Для себе. Тоді-то й з’явився в її житті єдиний чоловік — водій Василь. Заходив до неї часочком. Вона купувала йому сорочки, які він не забрав, лишав у Марійки. Був одружений.
То дружина дізналася про його шашні з бухгалтеркою, то хтось із «доброзичливих» колег підказав — досі незрозуміло, тільки через два місяці Василь звільнився й зник у невідомому напрямку. А Марійка так і не завагітніла. Це була єдина її любов.
Вона швидко заспокоїлася, вирішивши, що так навіть краще. Одній важко виховувати дитину, та й невідомо, яким виросте син. А дівчинку взагалі не хотіла. Навіщо народжувати на цей світ ще одну таку саму негарну самотню душу?
Одного разу вона набрала у магазині повний пакет продуктів. До неї підійшов чоловік і запропонував допомогти донести до дому.
— Сама донесу, — відповіла Марійка й кинула на нього такий погляд, що він одразу відійшов.
«От ще, знайшовся доброхот. Допоможе, а потім по голові вдарить, обібере, і мови не буде. Не на таку напав», — думала вона дорогою додому.
Обдурити її було неможливо. Рахувала в думках блискавично, ніби в голові вбудований калькулятор. Касир пробивала чек, а вона зараз же могла сказати, на скільки та її обдурила. При цьому не кричала й не лаялася, просто дивилася своїми холодними очима. Касирка, червоніючи, перераховувала і повертала гроші.
Однієї суботньої ранньої доби, незадовго до Нового року, у її квартирі пролунав несміливий дзвінок. Марійка почекала, прислухаючись. Дзвінок повторився. Вона підійшла до дверей і глянула у вічко. Спочатку їй здалося, що на сходовому майданчику стоїть її молодша сестра.
— Хто? — спитала Марійка, а серце чомусь затріпотіло.
— Тіточко Марійко, відчиніть. Це я, Оленка, ваша племінниця, — почула вона приглушений дверима голос.
— Племінниця? А тобі чого? — спитала вона недовірливо.
«Як вона мене знайшла? І навіщо?» — подумала вона. А потім згадала, що колись давно їздила до сестри й матері похизуватися новою квартирою. Мабуть, тоді й дала адресу. Про всяк випадок. Усі ці роки ніхто з родичів її не турбував. Про існування племінниці Марійка навіть не здогадувалася. Отже, сестра вийшла заміж і народила дівчинку. Від цієї думки її губи скривилися в усмішці.
Більше вона туди не їздила. Бо що їм розповідати? Хизуватися нічим.
— Тіточко Марійко, мені треба з вами поговорити, відчиніть, — знову почувся голос племінниці.
То чи від сліА потім Марійка усміхнулася, відчувши, що вперше за довгі роки її серце стало легшим, і подумала, що, можливо, в цьому світі все ж є місце для тепла — хоч би й такої маленької іскри.
