Чорнильні плями на старих листах
Лист прийшов у звичайному сірому конверті, без зворотної адреси. Почерк був чужим — нерівним, похилим, ніби той, хто писав, давно не тримав ручки. Але в цих кутастих рядках відчувалося щось дивно знайоме, немов кожна літера знала її на ім’я. На штемпелі стояла дата: три тижні тому. Соломія відразу зрозуміла — від кого. Серце стиснулося й застукало нерівно, немож спізнилося на роки, на ціле життя.
Вона не бачила Богдана шістнадцять років. З тих самих пір, як він тієї злощасної осені просто зачинив за собою двері й пішов, не забравши ані куртки, ані зубної щітки, ані навіть фотографії з пляжу, де вони обоє були щасливі. Він залишив усе: чашку з недопитою кавою, бритву на умивальнику й тишу — найстрашнішу з його речей. Цією тишею дзвеніли стіни квартири, вона всмокталася в подушки, у штори, у простір між днями. Мовчання стало його останнім словом, і саме воно боліло найдовше.
Лист лежав на кухонному столі майже годину. Соломія ходила кругами, вдавала, що зайнята — мила чашку, витирала плиту, піднімала газету, не читаючи. Але зрештою взяла хлібний ніж і обережно розрізала конверт. Папір всередині був щільний, трохи шорсткий, на ньому розлилися плями від чорнила — ніби рука тремтіла, або він писав у поспіху, на коліні. Вона провела пальцями по рядкам, немов хотіла відчути не літери — подих того, хто їх писав.
«Соломіє. Не знаю, як ти живеш. І чи живеш взагалі. Цей лист — не спроба щось повернути. Я знаю, що не можна. І думаю, ти не хочеш. Просто хотів сказати — я пам’ятав. Не завжди, але частіше, ніж собі признавався. Дурно, так?»
Соломія прочитала рядки вголос, ледве рухаючи губами. Кімната затихла. Навіть старі годинники на стіні, здавалося, перестали цокати. Повітря стало густим, як перед зливою. Немов сам час затаїв подих.
Вона сіла. Пахло запіканкою з учора, трохи підгорілою цибулею. У пам’яті спливли картини: як він сміявся, як зривав яблука з дерева у дворі, як одного разу приніс їй стару друкарську машинку: «Друкуй, твої тексти мають звучати!» Тоді вона розсердилася — не до листів було. А тепер — усе, що лишилося, це ці листи.
Лист був коротким. Під ним — адреса. Невелике містечко під Житомиром. Він був там. Або хотів, щоб вона думала, що він там. Ця адреса була не точкою призначення — точкою визнання: «я досі думаю про тебе».
Наступного ранку вона сіла у міжміський автобус.
Не тому що сумувала. Не тому що пробачила. А тому що не могла залишити цей лист на столі, як рану, яку не наважилася перев’язати. Тому що легше доїхати до одного місця, ніж все життя не наважуватися вийти за поріг. Тому що іноді простіше ризикнути, ніж вічно уявляти собі «що було б, якби».
Автобус гуркотів по вибоїнах, за вікном пропливали засніжені села, сірі паркани, похилі хати. На кожному повороті дороги їй ввижався знайомий силует. Вона не слухала музику, не відкривала книгу — лише дивилася вперед, ніби чекала, що там, за наступним пагорбом, буде відповідь.
Будинок виявився старим, дерев’яним. Старі ворота скрипіли, як у кіно. Табличка з номером ледве просвічувала. Вона стояла біля хвіртки хвилину, може, дві. Дихала важко. А потім штовхнула стулки.
Двері відчинив він. Сутулий, з палицею в руці. Волосся посивіло, погляд — стомлений, але теплий. І в цьому погляді було все: і туга, і провина, і тиша всіх шістнадцяти років.
— Соломіє?
Вона кивнула.
— Заходь.
Вони не кинулися один до одного. Не плакали. Не звинувачували. Просто сіли за стіл. Чайник кипів на старій плиті. На кухні пахло м’ятою та старою папером.
Вони мовчали довго. Але мовчання це не було важким. Воно було як міст — із неї до нього.
— Ти думав, я не приїду? — спитала вона нарешті.
Він не відразу відповів. Знизав плечима.
— Я думав, ти забудеш. Або навчишся жити без мене. Ти ж завжди була сильнішою.
— Я стала іншою, — сказала вона. — Не сильнішою. Просто тихішою.
Потім вона подивилася на його руки. На столі, біля чашки, лежав уривок паперу з розпливчастою плямою чорнила. Таке саме було в листі.
— Ти ж нікому більше не писав, так? — спитала вона.
Він повільно похитав головою.
— Тільки тобі. Навіть якщо не відсилав. Усе — тобі.
— Я не пробачила, — сказала вона. — Але приїхала. Може, цього достатньо.
Він кивнув. А потім, немов звички заради, дістав стару друкарську машинку. Ту саму. Вона впізнала її одразу — подряпина на боці, облуплена клавіша «С».
— Досі працює, — сказав він. — Інколи друкую. Листи, які не відсилаю. Ніби розмовляю, тільки без відповідей.
Соломія подивилася у вікно. За шибкою тихо падав сніг. Легкий, беззвучний. Чистий — як перший аркуш паперу.
— Тоді— Тоді, може… сьогодні — напишемо щось разом? — промовила вона, і ці слова були новим початком.
