Чорнильні плями на старих листах
Лист прийшов у звичайному сірому конверті, без зворотної адреси. Почерк був чужим — нерівним, похилим, ніби той, хто писав, давно не тримав у руці ручки. Але в цих кутастих рядках було щось дивно знайоме, немов кожна літера знала її на ім’я. На штемпелі — дата: три тижні тому. Оксана відразу зрозуміла — від кого. Серце стиснулось і закалатало нерівно, ніби спізнилось на роки, на ціле життя.
Вона не бачила Тараса шістнадцять років. З тих пір, як він тієї нещасної осені просто замкнув за собою двері й пішов, не забравши ні куртку, ні зубну щітку, навіть фотографію з пляжу, де вони обоє були щасливі. Він залишив усе: чашку з недопитою кавою, бритву на умивальнику й тишу — найстрашнішу зі своїх речей. Цією тишею дзвеніли стіни квартири, вона всмокталась у подушки, у штори, у простір між днями. Мовчання стало його останнім словом, і саме воно боліло найдовше.
Лист лежав на кухонному столі майже годину. Оксана ходила по колу, робила вигляд, що зайнята — мила чашку, витирала плиту, піднімала газету, не читаючи. Та врешті взяла хлібний ніж і обережно розрізала конверт. Папір всередині був щільний, трохи шорсткуватий, з розпливчастими плямами від чорнила — ніби рука тремтіла, або він писав у поспіху, на коліні. Вона провела пальцями по рядках, наче хотіла відчути не літери — подих того, хто їх виводив.
«Оксанко. Не знаю, як ти живеш. Чи живеш взагалі. Цей лист — не спроба щось повернути. Я знаю, що не можна. І гадаю, ти не хочеш. Просто хотів сказати — я пам’ятав. Не завжди, але частіше, ніж собі признавався. Нерозумно, правда?»
Оксана прочитала слова вголос, ледве рухаючи губами. Кімната завмерла. Навіть старі годинники на стіні, здавалось, перестали цокати. Повітря стало густим, як перед зливою. Ніби сам час затаїв подих.
Вона сіла. Пахло запіканкою з учора, трохи підгорілою цибулею. У спогадах виринали кадри: як він сміявся, як зривав яблука з дерева у дворі, як одного разу приніс їй стару друкарську машинку: «Друкуй, твої тексти мають звучати!» Тоді вона розсердилась — не до листів було. А тепер — усе, що лишилось, це ці листи.
Лист був коротким. Під ним — адреса. Невелике містечко під Житомиром. Він був там. Або хотів, щоб вона думала, що він там. Ця адреса була не пунктом призначення — точкою визнання: «я досі думаю про тебе».
Наступного ранку вона сіла у міжміський автобус.
Не тому, що сумувала. Не тому, що пробачила. А тому, що не могла залишити цей лист на столі, як рану, яку не наважилась перев’язати. Тому, що легше доїхати до одного місця, ніж все життя не наважуватися вийти за поріг. Тому, що іноді простіше ризикнути, ніж вічно уявляти собі «що було б, якби».
Автобос гремів по вибоїнах, за вікном пропливали засніжені села, сірі тини, похилі хати. На кожному повороті їй ввижався знайомий силует. Вона не слухала музику, не відкривала книжку — лише дивилась уперед, ніби чекала, що там, за наступним пагорбом, буде відповідь.
Будинок виявився старим, дерев’яним. Старі ворота скрипіли, як у кіно. Табличка з номером ледве прочитувалась. Вона стояла біля хвіртки хвилину, може, дві. Дихала важко. А потім штовхнула одвірок.
Двері відчинив він. Сутулий, з палицею в руці. Волосся посивіло, погляд — стомлений, але теплий. І в цьому погляді було все: і туга, і провина, і мовчання всіх шістнадцяти років.
— Оксанко?
Вона кивнула.
— Заходь.
Вони не кинулись одне до одного. Не плакали. Не звинувачували. Просто сіли за стіл. Чайник кипів на старій плітці. На кухні пахло м’ятою й старим папером.
Вони мовчали довго. Але мовчання це не було важким. Воно було як міст — з неї до нього.
— Ти думав, я не приїду? — спитала вона нарешті.
Він не одразу відповів. Знизав плечима.
— Я думав, ти забудеш. Або навчишся жити без мене. Ти ж завжди була сильнішою.
— Я стала іншою, — сказала вона. — Не сильнішою. Просто тихішою.
Потім вона подивилась на його руки. На столі, біля чашки, лежав шматочок паперу з розпливчастою плямою чорнила. Така сама була в листі.
— Ти ж більше нікому не писав, так? — спитала вона.
Він повільно похитав головою.
— Тільки тобі. Навіть якщо не відсилав. Усе — тобі.
— Я не пробачила, — сказала вона. — Але приїхала. Може, цього достатньо.
Він кивнув. А потім, немов зі звички, дістав стару друкарську машинку. Ту саму. Вона впізнала її одразу — подряпина на боці, облуплена клавіша «С».
— Досі працює, — сказав він. — Іноді друкую. Листи, які не відсилаю. Ніби розмовляю, тільки без відповідей.
Оксана подивилась у вікно. За шибкою тихо падав сніг. Легкий, беззвучний. Чистий — як перший аркуш паперу.
—Вони разом поклали пальці на клавіші, і перший удар по паперу пролунав, як початок чогось нового.
