**Тінь минулого**
— Якби не ти, ми б зараз жили, як люди! — Віктор гірко подивився на дружину, його голос тремтів від стримуваної злості.
— Досить, будь ласка, — тихо відповіла Ганна, не підводячи очей. — Скільки можна це повторювати?
— Доки ти не визнаєш, що все зіпсувала! — вигукнув він.
Їхнє весілля було майже тридцять років тому.
Коли Віктор уперше зайшов у цю квартиру у невеличкому місті на Поділлі й незграбно привітався з батьками Ганни, йому було двадцять два. Худорлявий хлопець із села, без особливих амбіцій, але з палаючими очима й мрією про велике життя, не викликав у них довіри.
— Ти лиш поглянь на нього, — бурчав батько. — Ні освіти, ні роботи пристойної, ні копійки за душею. Як житимете?
— Галю, подумай, — підхопила мати. — Діти підуть — як їх годувати? Може, не поспішати?
— Пізно, — ледве чутно видихнула Ганна.
— Що значить «пізно»? — насторожилися батьки.
— Я чекаю дитину.
— Зрозуміло, — після паузи різко сказав батько. — Весілля влаштуємо. Житимете тут.
— Ми хотіли зняти квартиру, — несміливо заперечила Ганна.
— Навіщо? — здивовано розвела руками мати. — Місця вистачить. Тобі зараз відпочивати треба, добре харчуватися. Ні, батько правий: будете з нами.
Молодим віддали просторику кімнату. Дозволили облаштувати її як схочуть. Умовилися, що перший час будуть однією родиною.
— У домі одна господиня, — суворо сказав батько. — Мати все веде. Ви, — він подивився на доньку, — будете давати гроші на їжу та життя. Скільки? Мати порахує. Не бійтеся, зайвого не візьме. Згодні?
Ганна й Віктор кивнули як один.
— І ще, — голос батька став твердішим. — Слово матері — закон. Що сказала, те й робіть. Зрозуміло?
— Зрозуміло, тату, — Ганна поспішила закінчити розмову, бачачи, як Вікторові не по собі. — Ми на все згодні. Дякую, що прийняли.
— Не перебільшуй, — пом’якшав батько. — Це ваш дім. Питання в тому, як ми співжитимемо. Сподіваюся, знайдемо спільну мову.
Вони й справді знайшли. Батько Ганни, хоч і не жалів зятя, тримався стримано. Не ліз у їхні справи, не повчав. Ані разу не зачепив Віктора словом. Мати виявилася доброю тещею, піклувалася про зятя, як про рідного.
Так думали батьки. Але Віктор бачив все інакше.
— Як вони мене бісять, особливо твоя мати, — шепотів він Ганні. — «Синочку» туди, «синочку» сюди. Який я їй синочок? А твій батько? Посміхається, а в очах — зневага. Даремно ми тут залишилися. Треба шукати квартиру.
— Віть, яку квартиру? — Ганна намагалася не спалахувати. — Я скоро народжу. Мати з дитиною допоможе. І батько… Він тебе поважає. Не любить, може, але це нормально: ви чужі. Він не хлопчина.
— Ось саме — чужі! — спалахнув Віктор. — Нехай і поводяться як чужі, а не будують із себе батьків!
— Ніхто нічого не будує, — образилася Ганна. — Ти вигадуєш. Ми мусимо бути вдячні, що живемо тут! Рахував, скільки коштує оренда? А твоя зарплата? На що ми житимемо? На мої декретні?
Ганна заплакала.
— Значить, моя зарплата тебе не влаштовує? — вибухнув Віктор. — І не ридай! Сама у всьому винувата!
У чому її провина, Ганна так і не зрозуміла. І не могла зрозуміти, що так дратує чоловіка.
А Вікторові не подобалося все: дім, де він жив, робота на заводі, теща з тестем, яких він ледве терпів, і дружина з вагітністю, що тягнулася нескінченно. У їхньому селі все було простіше: чоловік — господар, його слово — закон. А тут якась чужа жінка командує його життям!
До чого б це призвело, невідомо. Але сталося лихо.
Батько Ганни помер раптово. Потримав на руках новонароджену онучку — чудову дівчинку — всього кілька днів.
Після похорону теща, заливаючись сльозами, взяла з молодих слово, що не залишать її саму.
— Не уявляю, як жити в цьому домі без нього, — ридала вона. Відмовити було неможливо.
Тепер у Ганни й Віктора було дві кімнати. Теща переїхала в маленьку. Від управління домом відмовилася, сказавши, що їй мало треба, хай молоді самі вирішують, як жити.
Віктор зітхнув з полегшенням. Почув себе господарем. І почав показувати характер, який раніше ховав.
Теща й Ганна скоро відчули себе мало не боржницями Віктора за те, що він їх годує. Він постійно нагадував про це, не враховуючи ні допомоги Ганни, ні пенсії тещі. «Я вас утримую» — і крапка.
Минали роки. Ганна вийшла на роботу, Оленька пішла в садочок. Віктор залишився на заводі.
Одного вечора в двері подзвонили. Приїхав двоюрідний брат Віктора, Павло. Розповів, що відкриває в місті автосервіс. Розписав перспективи, запевняв, що справа вигоріть, і через кілька років у них буВіктор стояв біля вікна, дивився на хати, які вже не були його домом, і розумів, що повернувся не до сім’ї, а до свого найбільшого провалу.
