Тінь минулого: драма в сердці Марійки
Марійка сиділа вдома, оповита звичною тишею невеличкого містечка Вербівки. Декретна рутина затягувала: дні зливались у монотонну мозаїку з колискових та домашніх клопотів. Але кожного вечора вона з нетерпінням чекала на чоловіка, Богдана, аби на хвилинку торкнутися світу за межами їхньої затишної хати. Сьогодні він прийшов пізніше, з втомленим, але дивно задумливим поглядом.
— Як справа на роботі? — спитала Марійка, як завжди, з легенькою усмішкою, сподіваючись почути щось, що розвіє її буденність.
Богдан завмер, ніби підбирав слова. Його мовчання нависло в повітрі, важке, як грімова хмара.
— Уяви, які бувають збіги, — нарешті видихнув він, нервово посміхнувшись. — Недарма ж кажуть, що наше містечко — як велике село!
— Про що ти? — Марійка насторожилась, відчуваючи, як мороз пробіг по спині.
— До нас на роботу прийшла новенька. Як я її побачив, так і завмер. Це ж Оленка, уявляєш? Оленка Шевченко!
Марійка відчула, як кров відлила від обличчя. Ім’я, наче луна з минулого, вдарило в саме серце, воскрешаючи спогади, які вона так старанно ховала. Сім років тому, коли вона вперше зустріла Богдана, він був іншим — веселим, щирим, але недосяжним. Його серце належало іншій — Оленці, тій самій, чиє ім’я зараз збурило її душу.
Тоді Марійка не сміла втручатися. Вона поважала чужі почуття, боячись зруйнувати чиєсь щастя. Їхні шляхи перетиналися через спільного знайомого, і інколи вона ловила себе на тому, як нишком милується Богданом. Він здавався ідеалом: добрий, харизматичний, з теплою усмішкою. Вона думала, яке щастя має його дівчина, і мріяла зустріти когось подібного. Але одного дня Богдан з’явився сам, без Оленки, з погаслим поглядом. Виявилося, вони розійшлися — за її ініціативою.
Марійка щиро співчувала, але в глибині душі не могла стримати радості. Це був її шанс. Вона не поспішала, вичекала час, аби переконатися, що їхній розрив остаточний. За кілька місяців вона запросила Богдана на вечерю. Так почалася їхня історія. Вони легко знайшли спільну мову, і незабаром між ними спалахнули почуття. Через два роки вони одружилися, а ще через три в них народилася донька, з якою Марійка тепер сиділа в декреті.
Але Оленка… Оленка була тією, через кого Богдан колись страждав. Тією, чиє місце зайняла Марійка. Усі ці роки вона боялася, що їхнє кохання — лише спосіб забути минуле. Вона сподівалася, що з часом почуття Богдана стали щирішими, але тепер, коли ім’я Оленки знову пролунало в їхньому домі, старі страхи ожили з новою силою.
— От тобі й на, — ледь вимовила Марійка, намагаючись приховати тремтіння в голосі. — І як у неї справи?
Богдан знизав плечима, відводячи погляд.
— Та ми й не говорили. Поздоровилися, і все.
— Вона заміжня? — спитала Марійка, відчуваючи, як стискається горло.
— Не знаю, — у голосі Богдана прозвучало роздратування. — Та мені й байдуже. Зустрілися, посміхнулися, і все. Що мені до неї?
Але Марійка бачила, що він нещирий. Його слова звучали як виправдання — не тільки для неї, а й для самого себе. Ревнощі, наче отрута, розливалися її венами. А раптом Оленка забере його? Раптом старі почуття спалахнуть знову? Вона пам’ятала, як сильно Богдан любив Оленку. Тоді це було справжнє, всепоглинаюче кохання.
Богдан, звісно, лукавив. Йому було цікаво, як склалося життя колишньої. Та й, чесно кажучи, він був радий її бачити. Щось ворухнулося всередині, коли їхні погляди зустрілися. Ні, він любив Марійку і їхню доньку. Він не збирався робити нічого, що могло б її засмутити. Але раптом він усвідомив, що з нетерпінням чекає наступного робочого дня, щоб знову побачити Оленку. Просто поговорити, не більше. Хіба в цьому є щось погане?
Бачачи, як Марійка переживає, Богдан спробував її заспокоїти перед виходом на роботу:
— Постараюся сьогодні повернутися раніше, здається, все зробив. Приготуєш щось смачне?
— Звісно, — вимушено усміхнулася вона.
— Я тебе люблю.
— І я тебе, — відповіла Марійка, але її голос здригнувся.
Він ніколи не казав «я тебе люблю» перед виходом. Це був тривожний знак? Чи, навпаки, добрий? Кажуть, чоловіки починають проявляти увагу, коли їх гризе почуття провини. Ця думка не давала Марійці спокою.
Вона намагалася відволіктися, зосередившись на доньці, яка саме прокинулася. Але тривога не відступала.
На роботі Богдан знову зустрів Оленку.
— Привіт, гарно виглядаєш, — посміхнулася вона, і в її очах блиснуло.
— Ти теж, — відповів він, відчуваючи, як щосВін зрозумів, що його місце було завжди поруч із Марійкою, і ніяка минула пристрасть не варта їхнього щастя.
