Світлана Петрівна складувала у коробку старі світлини, коли натрапила на знімок випускного вечора. Сорок років тому вона стояла поруч із Дмитром, а той обіймав її за плечі так обережно, ніби боявся злякати. На світлині вони обидва посміхалися, але Світлана пам’ятала, як тремтіли в неї руки, коли Дмитро підійшов і попросив знятися разом.
— Світланко, а можна з тобою? — сказав тоді він, червоніючи і не дивлячись у вічі. — Трохи на спомин…
Вона мовчки кивнула, хоч серце билося так, що здавалось, усе в залі це чує. Весь останній рік у школі Дмитро провожав її додому, носив портфель, допомагав із математикою. А вона вдавала, нічого не помічає, що їй байдуже.
Тепер, перебираючи старі речі після смерті чоловіка, Світлана розуміла, як багато впущено. Олександр прожив із нею тридцять п’ять років, був доброю людиною, турботливим батьком їхніх двох дітей. Але серце її пам’ятало того сором’язкого хлопця з випускного.
— Мамо, ти чого там копошишся? — заглянула у спальню донька Ярина. — Може, допомогти?
— Та так, світлини розбираю. Ось, дивись, яка я була молода, — Світлана показала знімок.
Ярина взяла фотокартку, уважно розглянула.
— А хто це з тобою? Тато, наче, ні…
— Однокласник, — коротко відповіла мати.
— Гарний який. І дивиться на тебе так… закохано, — Ярина посміхнулася. — У тебе що, роман був?
Світлана відвернулася до вікна. За шибкою моросив жовтневий дощ, і у краплинах відбивалися жовте листя клена.
— Жодного роману не було. Просто дружили, — сказала вона тихо.
А потім додала, мов виправдовуючись:
— Він до технікуму вступив, я до інституту. Різні дороги.
Ярина знизала плечима, відклала фотографію й вийшла. А Світлана лишилася сама із спогадами.
Після випускного вони справді бачились усього кілька разів. Дмитро приходив до неї додому, сиділи на кухні, пили чай. Мати Світлани, Ганна Іванівна, явно йому сприяла.
— Добрий хлопець, — казала вона доньці. — Працьовитий, серйозний. І дивиться на тебе, як на ікону.
— Мамо, не видумуй, — відмахувалась Світлана. — Ми просто друзі.
— Друзі, — зітхала мати. — В твої роки я вже заміж збиралася.
Востаннє Дмитро прийшов у серпні, перед початком навчання. Світлана якраз готувалась до вступу до медичного. Підручники з хімії та біології лежали стопками на столі, кімната була завалена конспектами.
— Не заважаю? — запитав він, зазирнувши у двері.
— Заходь, — кивнула Світлана, не відриваючись від книжки.
Дмитро сів навпроти, довго мовчав, потім почав:
— Світе, а давай одружимось.
У неї серце стислося. Вона підвела очі, зустріла його погляд. Дмитро сидів рівно, руки склав на коліна, і видно було, що кожне слово дається йому з напругою.
— Я серйозно, — продовжив він. — Я тебе дуже… дуже сильно люблю. З п’ятого класу люблю. І більше нікого не хочу. Ти вступиш до інституту, я працюватиму, зароблю на квартиру. Зачекаємо, доки закінчиш, а потім… Ну, як сім’я будемо.
Світлана дивилась на нього і не могла промовити ні слова. У грудях клекотало, хотілося кричати «так», кинутись йому на шию. Але щось зупиняло. Боязнь, що її вважать легковажною? Бажання спершу здобути освіту? Чи просто страх перед такою серйозністю почуттів?
— Дмитре, я… — почала була вона, але він перебив:
— Не відповідай зараз. Подумай. Я зачекаю.
Тижнем пізніше Світлана поїхала вступати до Києва. Дмитру так і не відповіла. А коли повернулась уже студенткою, він зустрічався з її однокласницею Марією Коваленко.
Світлана зітхнула, відклала світлину. Скільки років минуло, а все пам’ятається, як учора. Як Марія з гордістю показувала заручильне перстенько, як Дмитро ніяково кивав, зустрівши Світлану на вулиці, як вона привітала їх і побажала щастя.
В інституті вона познайомилась із Олександром. Він був старший на курс, вродливий, впевнений у собі. Доглядав наполегливо, дарував квіти, водив до театру. Світлана вийшла за нього за
Галина зачиняє двері, а на фотографії юнацькі очі Михайла все ще тримають той застиглий частку секунди, де його любов світилася яскравіше за зім’ятий листопад, і вона знала – світлиться і тепер, вічно, незалежно від промовлених слів чи вагань серця.
